Ігор Лосєв

Хіба тільки «дзеркало»?

29 Квітня 2018
Чому ЗМІ країни, що веде війну, не можуть бути над ситуацією

В інформаційному просторі не бракує дискусій щодо місця й ролі медіа в сучасній цивілізації. Чимало всіляких правозахисних організацій, що виступають «за все добре проти всього поганого», мріючи про вічний мир і кінець історії (у розумінні Френсіса Фукуями), прагнуть посприяти виникненню ідеальної, абсолютно об’єктивної, а отже, безособової та безсторонньої преси. Такої, яка нікому не співчувала б і нікого не засуджувала б. Справді, якби це вдалося, то були б якісь надлюдські ЗМІ. Хіба що тільки внаслідок успіхів у сфері штучного інтелекту й робототехніки це стане можливо: якийсь робот-журналіст, геть позбавлений емоцій, будь-яких уявлень про добро й зло, про норму й аномалію, може задовольнити ідейні шукання борців за загальне щастя та ідеальне суспільство.


А реальний соціум підкорятися цим «тотально-гуманістичним» директивам, які мають на меті припинити всі громадські суперечності, політичну боротьбу, економічну конкуренцію, змагання ідей тощо, аж ніяк не хоче. Він живе за своїми законами. Найяскравіше все це проявляється в діяльності тих медіа-теоретиків, які воюють проти «мови ворожнечі», себто проти негативної реакції на негативні явища. На думку поширювачів «мови любові», реакції не повинно бути ніякої, крім безсторонньої фіксації факту (у стилі поліцейського протоколу).


Реалізація всіх цих міркувань можлива (далеко не завжди й не повністю) за спокійного розвитку держави й соціуму, в абсолютно благополучній, «нудній» країні на зразок Швейцарії. Щойно починається період турбулентності: війни, революції, заколоти тощо — і від цих аргументів на користь «мови любові» не залишається геть нічого.


Якщо країна веде бойові дії, де вирішується, бути їй чи не бути, без того, що «глобальні ліберал-гуманісти» називають «мовою ворожнечі», вона буде приречена на неминучу поразку. Адже говорити про ворога, якщо він веде проти тебе війну на знищення, категоріями «мови любові» — означає скоїти національний суїцид.

Якщо країна веде бойові дії, без того, що «глобальні ліберал-гуманісти» називають «мовою ворожнечі», вона буде приречена на неминучу поразку. Адже говорити про ворога, якщо він веде проти тебе війну на знищення, категоріями «мови любові» — означає скоїти національний суїцид


Тому можна зрозуміти те роздратування, яке викликають у громадян Ізраїлю численні апеляції європейських «миротворців» із закликами до «любові всіх з усіма» до країни, котра всі 70 років свого існування відчайдушно бореться за те, щоб фізично зберегтися. Ці апеляції з мирного європейського життя, з іншої «планети».
Без «мови ворожнечі» ворога подолати неможливо. А з «мовою любові» перед ним можна тільки капітулювати. Однак прихильники «надоб’єктивних» ЗМІ закликають до того, щоб уся інформаційна сфера була виключно пасивним «дзеркалом» подій. Це неможливо в принципі. Навіть коли йдеться про відбір якихось окремих фактів із величезного їх потоку, сам цей вибір (те взяти до уваги, а це відкинути) зумовлений настроями, поглядами й переконаннями журналістів, публіцистів, редакторів, а нерідко й власників ЗМІ. ЗМІ — це не тільки спостерігач і реєстратор того, що відбувається, бо вони не лише віддзеркалюють події, а й певним чином творять їх.


Саме медіа створюють образ бажаної політики, правильного шляху, необхідних дій тощо. У демократичних суспільствах ЗМІ мають можливість чинити потужний тиск на уряд, спонукаючи його до тих чи інших дій. А відсутність підтримки з боку національних телеканалів, газет і журналів, радіо, а тим більше їхня різка критика здатні зупинити владу, змусити її відмовитися від якихось акцій. Отже, журналісти, редактори й власники медіа-структур — це зовсім не сторонні спостерігачі, а активні учасники політичного та геополітичного життя.


Інша річ, що в авторитарних і тоталітарних системах ЗМІ працюють у режимі пропагандистського апарату влади, оспівуючи й освячуючи будь-які її кроки. Тому дивною здається позиція деяких «жерців» особливої місії журналізму, які декларують непохитні, хоча й сумнівні принципи: у всьому беремо участь, скрізь втручаємося, на все намагаємося впливати, але ні за що не відповідаємо, бо ми лише «дзеркало»…


Тим часом медіа відтоді, як вони існують, відповідальні за багато подій і в дечому мають взяти на себе свою частку провини.


Під час Голодомору в Україні чимало західних ліберальних газет залюбки грало з пропагандою СРСР, тиражуючи її інформаційні продукти, зокрема ті, де заперечувався український голод. Ці часописи охоче поширювали заяви підгодованих червоним Кремлем європейських інтелектуалів, таких як Бернард Шоу, Анрі Барбюс, Ліон Фейхтванґер, Ромен Роллан, які розповідали, як добре все в Країні Рад, як добре їх на «батьківщині робітничого класу» годували й що жодних ознак жахіть голоду вони не помітили. Американський журналіст Волтер Дюранті за оспівування СРСР і заперечення Голодомору в Україні одержав найпрестижнішу в США журналістську премію — Пулітцерівську.


Потім демократичні ЗМІ Заходу «ушляхетнювали» образ нацистської Німеччини, доводячи, що там усе добре, підтримується зразковий націонал-соціалістичний порядок і немає жодних підстав не їхати на Олімпіаду за партайгеноссе Гітлера. У 1936 році чимало європейців та американців вирушило на спортивне свято до нацистів значною мірою під впливом демократичної преси своїх країн. У Франції комуністична (і частина ліберальної) преса після Першої світової війни активно агітувала за пацифізм, унаслідок чого країну було ідеологічно роззброєно якраз напередодні нацистського наступу проти неї. Коли Британія та Франція дали гарантії Польщі, деякі французькі газети писали: «Чи варто воювати за Данциг?». Тамтешня преса також відповідає за деморалізацію французів, таку глибоку, що під час нацистської окупації це призвело до масової колаборації як на інституційному рівні (Республіка Віші), так і на персональному. Таких неприємних прикладів дуже багато, щоб можна було й надалі вірити в «чисту» журналістику «над бійкою».


Є й зовсім свіжі. Друга чеченська війна Владіміра Путіна була б неможливою без надактивної підтримки російських медіа, як і війна проти України. А нині та західна преса, яка намагається «ушляхетнити» путінський режим, є відповідальною за зміцнення та посилення жорстокої ракетно-ядерної диктатури комуністичних спецслужб, яка пережила псевдобуржуазну мутацію…

 

Новини RedTram

Loading...