Тарас Лютий

Культура спротиву

1 Травня 2018
Про те як форми політичного домінування вростають у тло культури говориться давно. Але про спротив культурі контролю, що проявляється не лише в світогляді, а почасти закарбовується в дедалі виразніших життєвих формах, говорять не так часто. Щоби сповна відчути контраст цього протистояння, варто звернути увагу бодай на соціокультурні практики, субкультури та мистецькі акції

Зовсім недавно, натхненний статтями зі збірника «Альтернативна культура» (2005), я спробував окреслити основні тенденції культурної стандартизації. Втім, навіть із назви видно, що головнішим завданням авторів був опис різних способів підриву системно-репресивних форм культури з боку маргінальних осередків. Отож, якими вони є?

Лінія найбільш завзятого протистояння представлена почасти неоднозначними ідеологічними течіями. Вони мають виразний анархічний вияв, домагаються рівності й індивідуальної свободи, стають в опозицію будь-якій системності та владі. Досить показовим серед них є автономізм, у межах якого відбувається пошук революційного дієвця поза пролетаріатом. Представники руху не приймають лівого бюрократизму та релігійного консерватизму, створюють вільні від капіталу сфери зайнятості та засоби поширення інформації. Схожим чином діють антиглобалісти, об’єднуючи противників великих корпорацій, політичних і фінансових структур, які диктують новий світовий порядок.

Проте і тут є свої дивацтва, як-от концепція «планетарного управління», пов’язана з теоріями змови. Світом буцімто заправляють підступні зловмисники (банкіри, екстремісти, масони), впливаючи на національні уряди. Іноді подібний стан справ породжує прагнення донести інші цінності й задавати власний тон у суспільно-політичному житті. Таким є радикалізм різного ґатунку, зокрема, бунтівний культ войовничих груп і вождів. Крайніми його формами є терористична зміна світопорядку чи фундаменталістська реакція, переважно на релігійному ґрунті. Відмінним, але теж здатним на ризики є типаж нелегала, котрий прямує до країн із кращими умовами життя, де сподівається знайти спокою забезпеченості.

Та неабиякої значущості набули соціокультурні практики. Мобільним їх варіантом завжди був автостоп як альтернатива загальноприйнятним перевезенням пасажирів за оплату. «Стопери», обираючи «дальнобійний» транспорт або варіант електричок («на собаках»), шукають свободи в добровільному вигнанні й відчуженні.

Читайте також: Культура без альтернатив

Не менш поширеною практикою є акціонізм, яким передбачено характерні жести, що провокують обурливу й осудливу реакцію оточення. Акція все частіше конкурує зі звичними формами демонстрації, хоч і має складнішу режисуру, витонченіші засоби реалізації, потребує певної підготовки. Короткостроковою акцією є флешмоб. Ця подія потребує великої кількості учасників і узгодженого виконання дій у місцях великого скупчення людей (супермаркети, вокзали, ресторани швидкого харчування тощо), з метою передачі повідомлень політичного чи соціокультурного змісту. Приміром, у кінці 2000-х у Києві на Хрещатику вздовж роздільної смуги розташувалися люди, які протягом години мовчки читали літературні твори, висловлюючи підтримку українському книговидання.

Такі заходи не проводяться щодня, чого не скажеш про досвід спільного проживання в комунах, де поділяється власність, праця, світогляд. Захоплені запустілі будівлі (сквоти) стають осередками спротиву системі. Менш концентрованими формами антисистемної поведінки й свободи є тусовки в публічних місцях (кав’ярні, клуби). Щоправда, зараз «тусовка» майже цілковито інкорпорована маскультом.

Важливу роль у цих практиках відіграють тактичні медії, що складають опозицію офіційним ЗМІ. Пройшовши шлях від прокламацій, плакатів і газет, вони перебираються у віртуальний простір. Показовою фігурою тут є хакер, діяльність якого зводиться до атак на сайти суперкорпорацій. До появи інтернету хакери вміли «зламувати» телефонні мережі для здійснення безкоштовних дзвінків. Тепер вони мають журнали, групи і навіть з’їзди. Їхня «діяльність» різноманітна: від крадіжки паролів і номерів кредиток до створення складних вірусних програм для руйнування комп’ютерних систем комерційних, військових або загальнодержавних структур. Ба більше, впору говорити про веб-тероризм.

Читайте також: Публіка та громадська думка

Якщо явищем оновлення культури в сучасну добу вважається авангард, то показовою формою протидії маскульту є андеграунд. Коли в другій половині ХХ століття обертів набирала технологія масових розваг, увиразнився імператив споживацтва. Людина перетворювалася на знеособлений механізм з відбору усередненого «культурного продукту». Замість варіативності їй пропонується музичний, літературний і кінематографічний «стандарт». В межах «культурного виробництва» не передбачено творів, які викликають глибоке переживання чи постійно спричиняють нові запити. Зрештою, андеграунд потрібно визнати «культурним підпіллям» в ситуації, якщо не переслідування, то принаймні тотального ігнорування й зневаги до всього неординарного.

В кінематографі нарочита авторська позиція, що не пов’язана з кон’юнктурою, дістала назву артгаус — малобюджетні стрічки, виготовлені неконвеєрним способом. Вона адресована інтелектуальній публіці, що готова сприймати не пасивно, рефлектуючи й критично оцінюючи. Незалежне висловлювання долає табу та обмеження, провокуючи аудиторію вступати в діалог.

Подібний стан справ породжує контркультурні рухи. Тут потрібно говорити про сукупність ідеологій, переважно лівого спрямування, філософсько-психологічні та містико-релігійні теорії, що вимагали зміни політичної ситуації чи трансформації свідомості. Відмінна від домінантної позиція породжує альтернативу. Остання не обов’язково веде до загострення з офіціозом, а передбачає також і пасивний спротив, покликаний висміювати, пародіювати, а то й витворювати суміжні з нормативністю сфери.

До ролі альтернативних форм реальності цілком придатні субкультури та різного штибу неформальні об’єднання. Вони не просто містять критичний запал, а задають особливі життєві стилі чи способи мислення. Серед них вирізняються асоціально налаштовані гіпі, котрі перебувають у вічному самопошукові, практикують вживання психоделіків, вільний секс, медитацію й рок-музику. Є також нігілістичні й показово-агресивні панки, бунтарсько-романтичні байкери, войовничі прихильники футбольних клубів із транспарантами, кричалками, музичним супроводом і бійками з антагоністами (фани, ультрас, торсида). Крім того, це й меланхолійні ґоти з демонстративно-похмурою зовнішністю і тяжінням до фемінних образів, орієнтовані на нестримний розвиток інформаційних технологій кіберпанки, чи навпаки — відкриті природному способові життя прихильники оголення нудисти.

Та нерідко трапляються субкультури, що несвідомо виконують функцію насильницької нормативності. Кримінальні бригади (братва) 80-90-х ставали в опозицію до офіційного соціального укладу й завжди прагнули контролювати недержавний сектор економіки. Тоді як подібні до них молодіжні формування (гопники, урла) з показовою кастовою організацією (протиставлення «пацан» і «лох») поширювали свій агресивний вплив на терени окремих районів сучасних міст. Тут спостерігається свій стиль поведінки (розборки), мова (кримінальний сленг і мат), «дрес-код» (залежно від рівня: малиновий піджак або спортивний костюм), естетичні уподобання (шансон, попса). Особливим їхнім різновидом є ненависницькі «борці за расову чистоту» та справедливість — скінгеди. Щоправда, «бритоголові» бувають не лише ультраправого спрямування, а й такими, що протидіють їм. З кінця 2000-х проявилися угрупування для створення удаваної силової опозиції вуличним протестам (тітушки).

Читайте також: Традиція популярної культури

Особливий потенціал протесту містять мистецькі форми самовираження. Боді-арт охоплює практики, що пов’язані з трансформацією тілесності: татуювання, розмальовування, стигматизація, оголення, перформанс, гепенінґ. Всі вони показують, що тіло годі перетворити на слухняний футляр, формальну оболонку, через яку влада здатна контролювати людину. Йдеться не про створення застиглих гештальтів, а ефекту, спрямованого на збудження людського сприйняття. Працюючи з різними способами передачі образів, представники відеоарту використовують окремі кадри, безсюжетні зображення, проектуючи їх то на стелю, то на глядача, провокуючи його на реакцію. Щось подібне ми бачимо й у графіті, де образи можуть набувати подоби текстуальних мемів.

Схожу функцію виконують риторичні навколомистецькі практики. Сміховий мовний жанр під назвою «гон», «стьоб», «приколізм», містячи рясні посилання на літературні твори чи явища популярної культури, покликаний позбутися зайвої патетики й заплутати слухача за допомогою нісенітниці чи навіть ненормативної лексики, художньо оформленої у вигляді оповіді. Створюється ситуація виходу за межі традиційно прийнятних форм мислення. Іронія дозволяє долати страх на метафізичному й соціокультурному рівні.

Розглядаючи протистояння між формами маскульту та проявами спротиву йому, ми й надалі перебуваємо в ситуації розгубленості щодо того, наскільки важко визначати сам феномен культури та кого вважати його правдивими творцями.

Новини RedTram

Loading...