Дмитро Крапивенко

Різні потреби

25 Травня 2018
У нас є мода ображатися на політиків. Це особисте, майже інтимне. Часто можна зустріти людей, які пишаються своєю позицією, котра полягає в тому, що, мовляв, на найближчі вибори не піду, бо «всі вони однакові».

 

За цією фразою йде перелік партій і лідерів, за який невдоволений виборець голосував свого часу й устиг розчаруватись. Утім, як свідчать показники явки, не така вже й значна частка українців ігнорує волевиявлення. Ті самі люди, що казали «ніколи», урешті таки визначаються й ідуть на дільницю віддати голос за свою чергову «останню надію». У цьому є безсумнівний плюс: більшості громадян доля країни небайдужа, і вони таки готові брати відповідальність за неї своєю участю у виборах.


Попри те що в переважній кількості наших мейнстримних партій програми більш-менш схожі й написані в однаковому «низькокалорійному» стилі, — за все хороше проти всього поганого, — електорат інколи свідомо, інколи інтуїтивно все ж таки визначає свого кандидата залежно від власних потреб. І тут на-гора виходить приказка про ситого, який голодному не товариш. У лівопопулістському дискурсі це тлумачать як класову боротьбу зажерних буржуїнів-олігархів проти поневоленого трудового народу. Попри відчутний запах нафталіну, від такої риторики в українській політиці не відмовляються. Просто дещо модернізують її. Бідність плюс радянський патерналістський спадок сформували виборця з характерними потребами.

 

Читайте також: Криза представництва

 

Зводяться вони до того, що держава чи окремий кандидат повинні «щось давати». Не обіцянки, зрозуміло. Нехай це буде аванс у формі гречки чи більш вигадливих продовольчих наборів, збільшення соціальних виплат, якісь копійчані подарунки, але «залицяння» перед голосуванням мусить бути обов’язково. Разом із попереднім підкупом має працювати й популістська риторика про зменшення цін, тарифів і фантастичне зростання добробуту. В основі таких маніпуляцій лежить радянський міф про державну всемогутність. У СРСР влада справді мала тотальний вплив на всі сфери життя, володіла геть усім навколо й винагороджувала своїх громадян залежно від лояльності. Найпростіший приклад: пиво (так-так, за доби «развитого социализма» дефіцитний товар) на кожній виборчій дільниці. 

Вибори-2019 залишаються великою загадкою не лише для партійних штабів і соціологів, а й для самих виборців, що мають визначитися, якими саме органами вони голосуватимуть цього разу


На жаль, утриманський вірус уразив одразу кілька поколінь українських виборців. Проблема не так у їхньому матеріальному стані, як у прагненні мати рибу (нехай не першої свіжості) замість вудки. Тріумф улюбленців такого електорату можемо спостерігати у Венесуелі, де режим тримається на підгодованих владою тітушках. Ми, на щастя, доволі далекі від такого сценарію, однак про нього не варто забувати політикам, що у своїй війні за владу здатні просто виплеснути дитину разом із водою. Не треба соромитися називати прізвища. Юлія Тимошенко прагне перемоги понад усе, а тому робить ставку на найбіднішого й найменш відповідального виборця. Соціологія фіксує, що старий географічний і геополітичний розподіл виборців на проросійський Схід і проєвропейський Захід утрачає свою актуальність. Однак хвиля соціального популізму створює нові виклики, і замість орієнтованих на Кремль політиків більшу підтримку отримують безвідповідальні політики, які своїми солодкими промовами нині здатні привабити до себе чималу аудиторію, але в разі перемоги ризикують кинути країну в небачений досі хаос. Третій, нищівний для країни, Майдан можуть підняти не якісь міфічні патріоти, а просто невдоволені люмпени, що так і не побачать комфортних цифр у платіжці за комуналку, а разом із ними усіх тих молочних рік і киселевих берегів, які обіцяють популісти. 

 

Читайте також: Нехай Вашингтон працює


У виборця більш забезпеченого, який просто міцно стоїть на ногах, порядок денний геть інший. «Свобода — наша релігія» — це про нього. Йому, власне, не так уже й багато потрібно: розділити свою персональну відповідальність за країну з тими, кого він обирає у владу. Просто направляє свого представника у відповідний орган. Звичайний демократичний процес, жодних чудес і сакралізації. Це той самий середній клас, малий бізнес, про який українські політики звикли говорити, але який не сприймають всерйоз. Виборець із IQ вище від середнього — проблема для політтехнологів, які звикли працювати за схемою «піпл схаває». Серед такого електорату чимало тих, хто не визначився зі своїм кандидатом. І не тому, що образився й розчарувався, а тому, що не може обрати політичну силу, яка спроможна бути виразником його інтересів. Такій партії чи кандидату не треба вигадувати «вундерваффе» — достатньо продемонструвати свою чітку ідеологію, а з нею компетентність і відповідальність. Але такої сміливості українським партіям наразі бракує. 


Вибори-2019 залишаються великою загадкою не лише для партійних штабів і соціологів, а й для самих виборців, що мають визначитися, якими саме органами вони голосуватимуть цього разу. 

Новини RedTram

Loading...