Арсеній Сітніков

Удар по психіці

28 Травня 2018
Українські воєнні реалії дуже контрастні, що, певно, зумовлено їхнім затяжним характером.

 

Хтось на війні живе, існує, працює. Хтось гине. Хтось уже не на фронті, але не може вибратися звідти думками, аби не вирішувати звичайні побутові конфлікти в мирному житті вибухами гранат, не може звикнути до цих тепер ворожих миру та тиші. Хтось любить футбол і голосно вболіватиме на «Олімпійському» під час історичного фіналу, а хтось навіть поїде подивитися на мундіаль до Росії. У кожного свій шлях, і парадокс у тому, що все це спокійно зараз може виявитися описом однієї людини. Ви думаєте, що серед уболівальників, які купили квитки на чемпіонат у Росії, немає людей із посвідченням УБД? Не впевнений... Звикнути в цій війні, схоже, можна лише до постійних виявів її гібридності.

 

Такі контрасти звичайного та воєнного життя часто дивують, обурюють та викликають відчай. Очевидним видається той факт, що в ситуації, яка вже склалася, оминути такі моменти неможливо. І слід розглядати їх як джерело для досліджень та аналізу феномену нашої гібридної війни. Але є й принципові моменти, які потребують уваги та дій, навіть коли на перший погляд справа взагалі мало впливає на національну безпеку чи на щось глобальне.

 

Читайте також: Національна гра в імітацію

 

Так, нещодавно в Дніпрі відбулися поліцейські навчання, про які на місцевому рівні, як кажуть копи, ніхто не знав. Хороша можливість перевірити реальну ситуацію, скориставшись ефектом несподіванки. Але окрім позитивних результатів з’явилося ще й обурення батьків вихованців одного із садочків міста. Бо, за легендою, терористи забарикадувалися в сусідній від закладу будівлі, тому спецпризначенці були вимушені зайти в дитсадок та евакуювати дітей. Від чого, як зазначено в численних скаргах, у вихованців та персоналу сталися стрес і паніка. Хоча поліцейське керівництво запевняє, що діти сприйняли все як гру.

 

Прочитавши таку новину, деякий час не міг зрозуміти, що саме мене в цій історії дивує. Понад те, навіть лякає. І тільки прочитавши звернення батьків, нарешті зрозумів. «Навіщо лякати дітей усім цим?! Зброя, гранати. Це ж удар по психіці», — обурювалися працівники дитсадочка та батьки дітлахів, які випадково стали учасниками навчань. І ця фраза виявилася для мене ну дуже знайомою. Такі самі слова я вже чув чотири роки тому, буремної весни 2014-го. Коли українська бойова авіація почала активно проводити тоді ще навчальні польоти над Донбасом і по-справжньому дивувати: вона таки існує! Коли техніку, що була на ходу, намагалися перевозити ближче до кордонів. Коли вперше заговорили про готовність бомбосховищ, хоча бойові дії ще не велися. І на все це я постійно чув приблизно ті самі фрази про дітей, яких цим лякають і яким не дають нормально й мирно жити. «Приберіть зброю! Нехай усі ці військові їдуть звідси!» — це просто мантра тих часів, яка зараз цілком логічно перетворилася на рух «ми_за_мир». Утім, коли на вулицях і навіть у школах тоді з’явилися люди зі зброєю, але георгіївськими стрічками на камуфляжі з «воєнторгу», так уже ніхто чомусь не казав. Певно, через те, що за обурення можна було потрапити в підвал до «захисників Донбасу». Що зараз відбувається з психікою дітей, які живуть на лінії зіткнення, важко навіть уявити. І виною тому навряд чи є тренувальні польоти гелікоптерів.

 

Читайте також: Виростити президента

 

Питання тут не в дітях, які могли справді налякатися під час навчань. Я не психолог, не можу говорити про вплив зброї на психіку людей, а особливо дітей. Але все одно повертаємося до того факту, що ми вже у війні, доволі довго й у всіх її гібридних виявах. Тому відповідь на питання, лякатися зброї чи ні, принципово має залежати від того, у чиїх вона руках. Поліцейський, спецпризначенець, воїн — будь-який представник держави в уніформі й, головне, нашивкою з українським прапором є символом захисту, а не паніки. Це той, хто діє в межах закону й тільки з метою захистити. Такий рівень довіри, звичайно, має бути виправданий великою відповідальністю силовиків, що теж є серйозним викликом для держави. Тож діти в подібній ситуації повинні лякатися лише тоді, коли побачать озброєних людей, які не підпадають під наведений опис. Це складно їм пояснити, важко привчити спокійно ставитися до можливої появи озброєних захисників у будь-який момент, але для того в них і є батьки. І політика держави. Бо інакше маємо ризик знову загратися в історію про неруйнування психіки, аж доки не почнеться руйнування міст.

Новини RedTram

Loading...