Станіслав Козлюк

Звичка недовіри

6 Червня 2018
Довіра до правоохоронних структур стала моветоном. Не в останню чергу завдяки діям самих силовиків.

Історій незаконних, а подеколи відверто злочинних дій людей, які мали б охороняти громадський порядок, вистачає. Тут можна згадати політичні переслідування і часів Леоніда Кучми, і Віктора Януковича, і звичайне міліцейське свавілля. Тут і історія учасників України без Кучми (справа 9 березня), й історія політичних опонентів Януковича (суд над нинішнім генпрокурором Луценком), і резонансні злочини, скоєні силовиками – історія «перевертнів у погонах Ігоря Гончарова», вбивство Ігоря Індила, зґвалтування у Врадіївці тощо. До цього варто додати неспроможність, а часом і небажання правоохоронців займатися розслідуваннями. Досі немає зрозумілих пояснень в історіях про вбивство Євгена Щербаня та Євгена Кушнарьова. На лаві підсудних, попри резонанс, не опинилися замовники убивства Гонгадзе. А після Революції гідності таких питань без відповіді стало ще більше: вбивство Аміни Окуєвої, вбивство Дениса Вороненкова, теракт біля телеканалу Еспресо, врешті – підрив автомобіля з Павлом Шереметом. У цьому ж списку, певно, міг би опинитися і Аркадій Бабченко. Але поки минулося.

 

Читайте також: Кому українці довіряють найбільше

 

Що ж відбувалося після кожного резонансного злочину? Різного рівня державні чини, які представляли ті чи інші правоохоронні структури, виходили до телекамер і заявляли: злочин ретельно розслідується, слідчі мають кілька версій, кожна відпрацьовується, процес на жорсткому особистому контролі міністра внутрішніх справ, генпрокурора а то й взагалі – президента. Далі відбувалося приблизно наступне: резонанс забувався, бо його замилювали інші інформприводи, звіти й брифінги з теми ставали рідшими. А на лаві підсудних, якщо справа доходила до зали засідань, опинялися не замовники, а виконавці. Рідше – організатори. Часом у слідства взагалі не було притомних пояснень. Якщо ж мова про злочини, скоєні силовиками – то на додачу до всього можна було спостерігати, як система рятує «своїх». Засуджений за вбивство студента Індила, старший лейтенант Сергій Приходько, свого часу зміг пройти атестацію до поліції. Хоч і отримав умовний термін за «перевищення влади». Всі ці історії вкупі аж ніяк не сприяли зростанню довіри до правоохоронних структур. Сюди ж можна додати тотальну недовіру до правоохоронців після Революції.

 

В той же час, недореформовані силові структури примудрялися працювати. І часом навіть вдало. Весна 2016 року. Поліцейські в Одесі інсценують вбивство адвоката Олександра Погорілого, аби затримати кілерів, які мали вчинити на чоловіка замах. У квітні 2017 року поліція на Полтавщині ініціювала «смерть» підприємця, аби врятувати його від замовного убивства. У травні 2017-го на Кіровоградщині поліція зімітувала вибух з аналогічною метою. У січні 2018-го Служба безпеки на Харківщині інсценувала вбивство місцевого чиновника, в яке повірили навіть його колеги. Мета та ж сама – врятувати людину від реального замаху на життя. Правда, історія з Бабченком дещо вибивається з цього списку. Причина одна – публічність особи. Певно, до 30 травня мало хто взагалі замислювався над тим, що час від часу в Україні (і не лише в Україні – інсценування убивства не така вже й незвична практика) когось можуть спеціально «вбивати», аби врятувати життя.

 

Читайте також: Довіра і цивілізація

 

Коли ж різного роду інституції встигли висловити стурбованість і занепокоєність, а знайомі і не знайомі із Бабченком написали купу некрологів, Аркадій виявся живим і вийшов до журналістів під час брифінгу в СБУ. Тобто у звичному рядку «ретельне розслідування-відпрацьовуємо версії-ретельний контроль» щось пішло не так. Замах на життя вдалося попередити, підозрюваного в його організації затримали. В подальшому обіцяють вийти на замовників з Росії, але це вже згодом. І отут би представникам правоохоронних органів варто було б зупинитися. Живого Аркадія  всім показали, про спецоперацію розповіли, час працювати. Але ні. Спочатку генпрокурор Луценко використав можливість розповісти про свої досягнення й здобутки, нещадно при цьому копаючи політичних опонентів, які «поливали брудом» силові структури. Пізніше відзначився й президент, який заявив, що день, коли «восрексили» Бабченка – це День народження української нації.  

 

Саме ці гори пафосу зіграли не останню роль в тому, що спецоперація з порятунку гвардії старшини Бабченка почала викликати сумніви у журналістів та окремих груп активістів. Мовляв, «воскресіння» радше нагадувало піар-хід чинної влади, ніж справжній порятунок. І спроба додати собі позитивних балів до поганого іміджу – мовляв, дивіться, ми ж працюємо! – не спрацювала. Сумбуру додавали й подальші заяви причетних. Спочатку речниця СБУ Олена Гітлянська заявила, що «убивця» Бабченка насправді не «убивця». Генпрокурор Юрій Луценко заявив, що в результаті затримання підозрюваного в організації замаху вдалося отримати список із 30 імен, яких нібито мали вбити після Бабченка. Потім в ефірі одного з телеканалів він заявив, що списку в ГПУ немає.

 

Читайте також: Довіра

 

Згодом, правда, виправився і заявив, що список є. Але в ньому не 30, а 47 імен. І нібито саме цей секретний список опинився у видання «Страна.ua». І породив чергову хвилю обговорень. Але найбільше всіх заплутав сам підозрюваний – Борис Герман. Коли вирішували, відправляти його до СІЗО чи лишити на волі, він заявив, що є агентом. Агентом контррозвідки. Правда, контррозвідку в Україні має лише СБУ і там про Германа нічого не знають. Але адвокати продовжують наполягати на версії свого клієнта. Втім, з чиєю контррозвідкою він працював – адвокати не знають. А контролював цю "роботу" нібито друг Германа на ім’я «Діма». І скидається на те, що в історію пана Германа частина суспільства готова повірити більше, ніж в офіційну версію від СБУ.

 

Що маємо в залишку? Не так історію про успішну операцію спецслужб, як про недовіру до правоохоронців. Із різними тематичними варіаціями: з реальною підготовкою убивства й без, із списками й без. З поганою комунікацією між Службою безпеки, прокуратурою і суспільством. Із укоріненою звичкою, що резонансні справи мають підкріплювати цікавими фільмами. Ну або у крайньому разі – аудіопідкастами (насправді – ні, не мають, але це тема для окремого тексту). Із розпорошеною увагою і зміщеними акцентами. Про них, до речі, не варто забувати. Адже війна в Україні цілком реальна. А людей вбивають не лише на лінії фронту, але й у глибокому тилу.    

Новини RedTram

Loading...