Алла Лазарева

На роковини загибелі Василя Сліпака

29 Червня 2018
“Треба навчитися легко приймати смерть тих, хто легко йшов на неї”, - пише дівчина, яка провела під кулями, на Сході, майже чотири роки. Треба... Інакше як жити, з щоденними повідомленнями про загиблих та тяжко поранених, з красивими молодими обличчями на жалобних фото, що виринають щодня у стрічці новин? Як дозволяти собі радіти життю, насолоджуватися приємними дрібничками, коли поряд — стільки горя, сліз, крові?

Прийняти смерть на війні — це насамперед умовити себе та інших, що вона не була марною. Перемогти біль логікою, фатальне - раціональним. Жертовність найкращих надихає тих, хто втомився вірити. Відважність відчайдухів стає прикладом для майбутніх поколінь, мобілізує небайдужих, апелює до почуття обов”язку однодумців. Полеглі герої стають символами українського спротиву. Чим менше знаєш загиблого, тим простіше знаходити аргументи про немарну смерть. Коли мова про близьких друзів, логічні конструкції розсипаються, як карткові будиночки, варто лише торкнутися спогадів.

 

“Як я можу не йти на війну, коли тільки й переконую інших, що треба допомагати фронту?” - обурювався Василь, у відповідь на аргументи друзів: “ти ж можеш стільки зробити тут”, “ти музикант, а не воїн.” Він був з тих, хто якщо вийшов на шлях, то лиш для того, щоб дійти до кінця. Бо інакше — навіщо було виходити? Його цілісна натура не залишала місця сумнівам, принаймні вголос. Завжди ввічливий, Василь міг обрірвати на півфразі тих, хто заходився відмовляти його від поїздок на фронт.

Читайте також: Василь Сліпак кричав,але його не чули

Кожна розмова, кожна зустріч у ті неповні два роки, що ми разом пакували волонтерську допомогу, чітко переконували, наскільки Василь завжди перебував думками в Україні, - навіть коли фізично знаходився у Франції. Він відпрацьовував свої контракти, ходив на дні народження, організовував демонстрації та благочинні концерти, збирав кошти на допомогу бійцям, і в той же час — не відривався від свого величезного телефона: з кимось листувався, стежив за подіями на фронті, був ТАМ... Безтурботний Париж занадто контрастував з реаліями українського Сходу. Василю було тісно в цьому комфортному, випещеному світі міщанських приємностей, байдужому до українських викликів та випробувань.

 

Він повертався з фронту двічі, щораз — серйознішим та відстороненішим. Про події на “нулі” розповідав, лише якщо розпитували. Дуже тонкий, уважний, співчутливий, Василь нікому не нав”язував далекі або нецікаві теми. Про війну говорив лише з тими, кого вона зачепила настільки ж сильно, як і його самого. Або майже так саме сильно.

Читайте також: "Поки триває війна"

Він умів сміятися та розсмішити так, як мало кому вдається. Відчував людські настрої за найдрібнішими відтінками інтонацій. “Розповідай!” - не погоджувався на відмовку “та все добре”, якщо вловлював, що насправді — нічого доброго. Василь вмів бути поряд, без зайвих слів та жодного пафосу, коли це було справді потрібно. “Я зараз буду”, - ставив перед фактом та клав слухавку. І дійсно приїздив, не вагаючись, навіть напередодні від”їзду на фронт.

 

“Свідомо загинути у бою – краща доля, ніж потрапити під машину чи померти від раку”, - каже дівчина, яка воювала з Василем в одному загоні. Дійсно, Василя важко уявити щасливим, прикутим до ліжка. Хоча — хто знає? Впевнена, якби йому пощастило вижити, і з інвалідного крісла він би робив все, щоб бути корисним, боровся б та гуртував інших, - всіх тих, хто здатен до боротьби та ніколи не погодиться на “мир за будь-яку ціну”.

Дивитись також: Василь Сліпак. Фотогалерея

Але сталося як сталося. Василь Сліпак жив Україною й загинув з вірою в її перемогу. Не припускав, що може статися інакше. Як зазначив один з режисерів фільму “Міф” Іван Ясній, наскільки марною або ні була його загибель, залежить сьогодні від всіх нас, - тих, хто вважає себе василевими однодумціями та друзями. Пам”ятати людину — це, образно кажучи, підхопити прапор. Не зупиняти боротьби. Здійснювати спільні проекти, що робилися разом. Пам”ятати своїх мертвих — це діяти. Не марнувати життя на сльози та жалість до себе, а робити нехай прості, але конкретні справи, що рухаються у правильному напрямку.

 

У Парижі, де Василь прожив останні 19 років свого життя, його згадують конкретними справами як музиканти, так і українські активісти. Четвертий рік поспіль засноване Василем “Українське братство” приймає на відпочинок дітей загиблих воїнів, - у витоків цього проекту стояли Василь Сліпак та тодішня голова громади Наталка Пастернак, яку забрала хвороба два з половиною роки тому. Невдовзі український культурний центр носитиме ім”я героя України та відважного воїна, який все покинув та поїхав захищати від загарбника рідну землю. “Вміти не втрачати, а відпускати. І знати, що, якщо щось – тебе теж не втратять, а просто відпустять у обрану тобою дорогу. Саме це, мабуть, і є щастя”, - написала Лера Бурлакова, посестра Василя по зброї. Саме так і вчимося жити. Аби ця та тисячі інших жертв не були марними.

Новини RedTram

Loading...