Максим Віхров

Мовний парадокс по-київськи

16 Липня 2018
Київ, парк КПІ. «Привет, я Игорь». — «А я Олег, рад знакомству» — міцне рукостискання, зав’язується невимушена розмова.

 

Я знаю їх обох, і тому мені трохи смішно й трохи сумно. Бо вони українськомовні, до того ж із самого дитинства. Навіть зі мною — принаймні скільки я їх пам’ятаю — обидва завжди спілкувались українською. Але тут, бачачи один в одному «стандартного киянина», хлопці чомусь заговорили російською. Потім, звісно, швидко розібралися й перейшли на українську, а мені лишився привід для роздумів. Для мене — білінгва із самого дитинства — мовна проблема ніколи не була питанням побутової зручності, а тому певні дискомфорти я можу відчувати лише на рівні ідеології та ідентичності.


У Луганську мовна ситуація була дуже проста: цю тему згадували тільки перед виборами, та й то за умов серйозної пропагандистської накачки. На побутовому ж рівні всім було, як то кажуть, по цимбалах. Українськомовна людина сприймалася як певна екзотика, але без агресії — звісно, якщо вона не прагнула заводити ідеологічні дебати. Звертатися до незнайомців українською було не небезпечно, але без сенсу, оскільки 95% людей навколо не могли підтримувати розмову українською: не так через упередження, як через елементарне незнання мови. Чому так було — не секрет. Українізація, яка нібито тривала з перших років незалежності, на Донбасі відбувалася здебільшого на папері, й українська де-факто лишалася необов’язковою, як і за часів СРСР.

русифікує чи українізує людей не Київ, вони самі під тиском власних уявлень про те, чого від них вимагає столиця. чимало людей не спілкується українською, бо впевнені, що всі навколо російськомовні


Переїжджаючи 2014-го «на велику Україну», левова частка моїх луганських знайомих перейшла на українську мову спілкування. Потреба підлаштовуватися під специфіку середовища відпала, тож українськомовні почувалися, як рибка, що нарешті шубовснула у воду. Російськомовні — до того ж не лише патріотично налаштовані — також стали згадувати, а то й наново вивчати українську, особливо ті, яких занесло кудись на Правобережжя. Я ж після переїзду на Київщину, не задумуючись, став послуговуватися українською як основною: згідно з моїми тодішніми уявленнями тутешні люди в масі українськомовні, тож рахуватися з їхніми «культурними особливостями» більше не треба. Таким самим — переважно українськомовним — я наївно сприймав і Київ. Але потім, під час вилазок у столицю, став дедалі частіше помічати, що спілкуюся українською тільки зі своїми друзями, знайомими та колегами, а більшість людей навколо говорить російською!

 

Читайте також: Теорія «скрєп»


Зрозуміло, що для узагальнень про тримільйонне місто цього замало, та й соціологія дає оптимістичнішу картинку. Але ж трясця: такі відчуття виникають не лише в мене! Ще більше я здивувався, коли почав спостерігати, як у Києві русифікуються питомо українськомовні люди, вихідці з Прикарпаття, Буковини, Волині тощо. До того ж деякі роб­лять це так затято, що не переходять на українську, навіть розмовляючи зі своїми земляками. Пригадується «картинка» з луганського університетського життя, коли двоє студенток, пощебетавши суржиком по телефону (очевидно, із батьками), повертаються до своєї розмови й провадять її російською. Їх я цілком можу зрозуміти: вирвавшись зі своїх сіл чи райцентрів, вони хочуть якнайшвидше перелицювати себе на «городских». Але ж хіба в Києві українська мова так само має статус «провінційної», як і в Луганську? Звісно ж, ні, принаймні не тепер.

 

Читайте також: Про «тупий народ»


І тут мені подумалося, що русифікує чи українізує людей не Київ, а вони самі під тиском власних уявлень про те, чого від них вимагає столиця. Що більше ти віриш у НЛО, то частіше його бачиш незалежно від того, наскільки часто над тобою літають «тарілочки» й чи літають вони взагалі. А як не віриш, то й не побачиш, навіть якщо над тобою нависне ціла ескадра з Альфа Центаври. Той, хто звик вважати Київ зросійщеним, знайде там переконливі підтвердження цього. Він, напевно, русифікується сам і власним прикладом русифікує ще когось. А взагалі мовна ситуація в столиці мені скидається на парадокс колективної поведінки, описаний американським психологом Джеррі Гарві в 1970-х. Суть його полягає в тому, що група може ухвалити рішення, яке не до вподоби жодному з її членів, просто через те, що ніхто не протестує, оскільки вважає, що його невдоволення ніхто не підтримає. Схоже, отак і в Києві: чимало людей не спілкується українською, бо впевнені, що всі навколо російськомовні. Хтось скаже, що може бути й навпаки й що рано чи пізно російськомовні кияни просто відкинуть українську, але соціологи такого становища поки що не фіксують. А отже, ми ще можемо встигнути схаменутися.

Новини RedTram

Loading...