Юрій Макаров

Я і мій прапор

30 Серпня 2018
Я почав їм заздрити ще до того, як потрапив уперше до Америки, живлячись враженнями лише з кіно. А коли потрапив, то зміцнів на думці: прапор, який представник вищого середнього класу щоранку піднімає на галявині перед своїм будинком; або маленький значок із тим самим прапором, який безліч чоловіків носять на лацкані просто так, не заради того, щоби комусь сподобатися; або гімн, який співає дівчина-підліток із бомбезним сопрано на шкільному стадіоні перед якимось місцевим турніром з баскетболу — це все зовнішні прояви, але за ними переконання, що твоя країна найліпша в світі попри всю її недосконалість, властиву носіям перворідного гріха

Не знаю, чи є в Штатах якась загальнонаціональна програма, спрямована на виховання патріотизму. Знаю, що вивчається країнознавство, Конституція, основи права, історія, але спеціальні уроки того, як правильно любити свою країну — навряд чи. Коли в Україні вчергове порушується питання про необхідність централізованого патріотичного виховання, у мені піднімається неконтрольована лють. Бо я заздалегідь знаю, як воно втілюватиметься. Власне, уже втілюється. Спочатку указ президента «Про заходи щодо…» (здається, навіть два). Потім «Координаційна рада з питань…», причому в кожній області. Потім «Методичні рекомендації…». Напевно, наукові статті. Дисертації. Кафедри. Курси підвищення кваліфікації. Ну й нарешті урок у школі, швидше за все, сьомий. «Червоний куток» із прапором, портретами Кобзаря й ветеранів (на Заході, звісно, Бандери, на Сході — залежить від конкретного вчителя). Стінгазета. Лінійка під пекучим сонцем. Концерт самодіяльності у віночках...

Читайте також: Внутрішня імперія

Матриця невитравна. Я це проходив тоді, коли частина нинішніх вихователів ще не народилася. Тільки портрети й кольори були інакші. Нудьга — та сама.

Щось не пам’ятаю, щоби на Майдані хтось учив нас співати гімн. Навряд чи добровольці 2014-го проходили мотиваційні курси. Та й святковий натовп у вишиванках не є чиїмось особистим креативним know-how. Воно народилося саме собою, з повітря свободи, з атмосфери згоди стосовно базових цінностей. То що ж, «забити» на виховання? Хай проростає саме по собі? Авжеж, хай ольгінські боти та останкінські тролі паскудять досхочу інформаційний простір навколо нас, а ми покладатимемося на природний порядок речей? І цитуватимемо високоповажного доктора Семюела Джонсона: «Патріотизм — останній прихисток негідника»? Ні, так теж не годиться.

Читайте також: Смарагдовий рай?

Повертаючись до американської практики: мало не найпослідовнішим вихователем гордості за Батьківщину в США виступає Голлівуд. Але ось яка дивовижа: мало не 90 відсотків жанрового кіно, де «хороші хлопці» рятують свою країну або — нащо вже дріб’язкувати? — цілий світ, герой не є представником держави. Коммандер Джеймс Бонд перебуває на таємній службі Її Величності, біглий агент ЦРУ Джейсон Борн, навпаки, протистоїть своїй колишній конторі й уряду, де зібралися практично самі лише корумповані пройдисвіти. Архетипічний американський герой — принципово не державник, і це можливо лише в державі зі сталими паралельними інституціями. У наших умовах це тупикова гілка. Тому, й не лише тому, я скептично ставлюся до ініціативи Мінкульту щодо оголошеного конкурсу на створення патріотичного кіно. Створити актуальний епос за замовленням згори можна, якщо ти маєш російські бюджети й армію кваліфікованих митців без принципів, готових грати на архаїчних інстинктах натовпу.

Значно цікавіший вітчизняний досвід «Пласту». Він виник усього лише через чотири роки після заснування скаутського руху в Британії, але від самого початку передбачав певну «додану вартість» — плекання української ідентичності. Бандера, Шухевич, Ребет, Кук, Лебідь, як і тисячі простих упівців, були вихованцями «Пласту». Пластунські табори були й залишаються інструментом збереження української свідомості в США, Канаді, Аргентині, Австралії, Польщі. Але є одне «але», навіть два. По-перше, пластуни дуже тісно пов’язані з Українською греко-католицькою церквою, відтак вони лишаються радше регіональним феноменом. По-друге, на цей день організація налічує від 6 до 8 тисяч учасників. Гідно, корисно, але скромно. Про численні патріотичні цивільні корпуси як резерв виховання помовчимо: їхня діяльність у публічному полі обмежується боротьбою зі збоченцями, тож, схоже, на решту корисних справ їм тупо не вистачає уваги.

Читайте ткож: Самотність на фронтирі

Виходить, рецептів у мене немає. Тому що єдиного рецепту не існує. Є тисячі способів відчути себе частиною країни й народу. Вивчення історії є лише одним із них, хоча чи не найважливішим. Інші — упевненість у тому, що твій прапор — символ закону. І прáва. І можливостей для розвитку. І віри, що тобі не брешуть. І свободи, що, як відомо, — наша релігія.

Новини RedTram

Loading...