Юрій Макаров

Час збирати каміння

6 Вересня 2018
Кожен українець, намагаючись на безлюдді визначитися з тими, кого він ладен терпіти над собою чергові п’ять років, не може рано чи пізно не порушити це питання, хай наодинці із дзерка­лом: чому я не бажав терпіти Януковича, але маю намір і далі терпіти Порошенка? Або не маю такого наміру, а погоджуюся на якусь іншу, так само вразливу постать із тієї самої колоди?

Претензії до президента від початку його каденції не висловлював хіба що дуже лінивий. Робив це не раз і я, не побоюючись жодних неприємних наслідків, либонь не в Росії живемо. Понад те, у країні є величезний потенціал критики нинішньої влади, персональний склад якої в очах відповідного контингенту практично вичерпується першою особою. І це не прибічники «русского мира», вони зовсім з іншого боку спектра. Ступінь ненависті подекуди значно перевищує градус почуттів до фюрера сусідньої держави, ватажків бандформувань на захоплених територіях, рідних зажерливих князів і баронів різних рівнів, не кажучи вже про агентів прямого впливу зі Сходу. Обиватель не хоче розбиратися в хитросплетіннях політикуму, він ненавидить усіх гамузом. Тих, хто обкрадає, хто не виконує своїх обов’язків, хто подав надію, не маючи шансів або наміру виконати обіцянку, разом із тими, хто пробує робити з країною щось розумне, часом навіть успішно.


Сьогодні публічно зізнатися в порохоботстві може хіба що дуже внутрішньо незалежна, відважна людина. Тобі негайно припишуть 30 срібників з АП, тобі закидатимуть зраду національних інтересів, з тебе глузуватимуть у соцмережах. Тим більше я ціную жест колег Кульчинського та Бондаренка, які декларували в програмному тексті, що на наступних виборах голосуватимуть за Порошенка. Часу ще достатньо, тож я утримаюся від висловлювання з цього конкретного приводу, але вже зрозуміло, що багатьом із нас ідеться не про персоналії. На порядку денному втома, розчарування, обурення самим устроєм, ладом як таким. Носій такої парадигми або пакує валізи, або починає любити свою країну так, що краще б уже ненавидів.

 

Україна як спільнота все ще вагається між двома цивілізаціями, хоча подеколи здається, що точку біфуркації пройдено. Не пройдено, і ймовірність реваншу актуальна, можливо, як ніколи за останні роки


Розумію. Багато в чому поділяю. Висновки? Вони очевидні й прозорі: Україна як держава не відбулася, інституції не здатні гарантувати безпеку громадян, а також їхні першочергові потреби (включно з економічними свободами), еліти не спроможні виконувати свої функції й, головне, невідомо звідки брати кадровий резерв, бо modus operandi простих людей нічим не відрізняється від начальства. Ну й усі крадуть, це саме собою.


Насправді йдеться про те, чи є цінністю Українська держава як така? Романтики часів інтегрального націоналізму вважали, що набуття власної держави негайно згуртує спільноту навколо Вищої мети, яку уособлюватиме Вождь, і це автоматично дасть прості рішення, що робити з незгодними й саботажниками. Після ГУЛАГу та Аушвіца зрозуміли, що не хочеться, і досконала держава сама собою без СС і ЧК не постане. А недосконала?

 

Читайте також: Краса відносна


Є люди, які щиро вірять, що будь-яка влада — зло, а держава — його матеріалізація. Вони називають себе анархістами, я одного такого знаю. Десять років лежав на дивані, доки дружина колотилася на трьох роботах, бо працювати суперечило його переконанням. Дуже розумний. Хоча б бомби на кухні не майстрував. Люди з трохи простішою внутрішньою організацією або шукають однодумців серед крайніх правих, або просторікують, чому в нас не Швеція, хоча самі на шведів не схожі за поведінкою геть зовсім.


Тобто доведеться визначитися, чи потрібна нам сама по собі держава в її нинішньому вигляді — корява, потворна, неефективна, несправедлива. Держава як щось, що, втім, ще можна трансформувати, покращувати, як об’єкт для докладання зусиль. І, перепрошую, як інструмент захисту від сусідньої держави, де те саме, тільки набагато гірше, причому незворотно. Де так само крадуть і грабують, тільки більше, де саджають за перепости, де мріють убивати піндосів і хохлів, де в дитсадках і ЖЕКах співають про Путіна.

 

Читайте також: Напівінтелігентно


Україна як спільнота все ще вагається між двома цивілізаціями, хоча подеколи здається, що точку біфуркації пройдено. Не пройдено, і ймовірність реваншу актуальна, можливо, як ніколи за останні роки. Тому все, що штовхає нас до цивілізації ГУЛАГу, підлягає блокуванню, все, що залишає можливості розвитку в напрямку першого світу, заслуговує на розумну підтримку. Гаразд, скажу нарешті це вголос: Янукович або будь-яка його нинішня інкарнація — це абсолютне зло. Порошенко — зло відносне. Тому з уявним, збірним Порошенком, знаючи всі його гріхи, я часом чубитимусь, часом дискутуватиму, часом навіть співпрацюватиму (на без-о-плат-них засадах!), із колективним Януковичем — ніколи.


Ну а тепер кидайте в мене каміння.

Новини RedTram

Loading...