Дмитро Крапивенко

Мистецтво неможливого

29 Вересня 2018
Усі радянські доктрини передбачали війну на чужій території. На початку Другої світової громадян СРСР зомбували пісеньками про те, як битимуть ворога «малой кровью, могучим ударом» десь за межами країни.

У повоєнні часи риторика змінилася: Кремль публічно оголосив себе борцем за мир, що жодною мірою не заважало вести війни по всьому світу — від Анголи й до Афганістану. Річ лише в риториці: з трибун ООН — «мирні ініціативи», а танки в Празі чи Кабулі — це «інтернаціональна допомога». Там, де вдалося, встановили ручні «народні демократії», куди не дійшли руки — готували «кинджальний удар до Ла-Манша», задля чого й тримали чимале угруповання військ у соціалістичній Німеччині.


Після розпаду Союзу стратегія не змінилася: у 1990-х російські війська оперували на ближніх просторах пострадянських республік і залишали, де могли, свої бази. Коли ж зміцнів путінський режим, РФ значно розширила географію: від авіаударів по Сирії до кібератак на США, не забуваючи, звісно, про «стратегічні інтереси» в Україні. Розгортаючи свій наступ, Москва добре закрилася від зовнішніх впливів: маргіналізувала опозицію, обмежила діяльність НГО та ЗМІ законом про іноземних агентів, установила серйозний контроль над інформаційним простором.

 

Читайте також: Рупори Кремля в Україні: знешкодити обережно


Зрозуміло, що від будь-яких військових втручань РФ захищена досить-таки потужним ядерним щитом, і «хрестові походи Заходу проти Росії» існують тільки в агітках власне кремлівських мас-медіа та проповідях кліриків РПЦ. Однак чи настільки вже нереальним є перенесення бодай деяких елементів гібридної війни на територію, підконтрольну ФСБ? Серед західних політиків, що досі вважають можливим діалог із Путіним, популярним є настрій, мовляв, попри жорстокий режим у Москві треба не забувати про звичайних громадян РФ (у цьому й пояснення поміркованості санкцій), не слід вдаватися у відповідях Кремлю до його ж методів, і варто сподіватися на вибори, у ході яких можуть настати зміни. Прибічники такого шляху мають із завмиранням серця стежити за двобоєм єдинороса й комуніста, що змагаються за крісло губернатора Примор’я. Утім, є в РФ шоу й більш видовищні — «Дом-2», наприклад, чи якісь його аналоги... Перемогти Кремль уболіваннями й спогляданнями не вийде. Картинка стабільної монолітної Росії, що «встає з колін», м’яко кажучи, не відповідає дійсності. На велетенських просторах — велетенські протиріччя, і той, хто грамотно зіграє на них, вийде врешті-решт переможцем.

 

Ми довго жували шмарклі, поки нам за розробленими в Кремлі методичками розповідали про «три сорти українців», і наважилися на опір тоді, коли настанови цих методичок почали втілювати в життя: спочатку в Криму, а потім на Донбасі. Але просто оборони — як у буквальному, так й інформаційному сенсі — недостатньо. Оборона, будемо відверті, неабияк виснажує наші сили, і якщо ми не можемо наразі дозволити собі кинджальний удар з виходом до берегів Каспійського моря, то варто шукати ті сфери, у яких наша контратака була б ефективною.

ПЕРЕМОГТИ КРЕМЛЬ УБОЛІВАННЯМИ Й СПОГЛЯДАННЯМИ НЕ ВИЙДЕ. КАРТИНКА СТАБІЛЬНОЇ МОНОЛІТНОЇ РОСІЇ, ЩО «ВСТАЄ З КОЛІН», М’ЯКО КАЖУЧИ, НЕ ВІДПОВІДАЄ ДІЙСНОСТІ. НА ВЕЛЕТЕНСЬКИХ ПРОСТОРАХ — ВЕЛЕТЕНСЬКІ СУПЕРЕЧНОСТІ, І ТОЙ, ХТО ГРАМОТНО
ЗІГРАЄ НА НИХ, ВИЙДЕ ВРЕШТІ-РЕШТ ПЕРЕМОЖЦЕМ


Немає потреби штучно ділити громадян РФ на сорти: населення країни неймовірно строкате в національному, релігійному й соціальному вимірах. Держава є по суті «клаптиковою імперією» сучасності: значна частина нинішньої Росії — це колонізовані території. І далеко не всюди корінні народи асимільовані чи опинилися на межі зникнення. Є Північний Кавказ із неймовірним приростом населення, де нерідко, як-от у Чечні, шаріат підмінює світське законодавство, є численні народи Ідель-Уралу (Поволжя), які не втратили своєї ідентичності, є повзуча китаїзація Далекого Сходу. Так, правлячі еліти в національних автономіях здебільшого куплені Кремлем і вірно йому служать. Утім, це аж ніяк не означає, що на противагу їм не може постати контреліта, яка очолить національно-визвольний рух. Головне — сприяти формуванню таких рухів. Під час холодної війни Захід спромігся створити радіо «Свобода», що працювало мовами радянських республік. Сьогодні такі медіа-проекти татарською чи башкирською були б вельми доречні. Київ чи Харків могли б відіграти роль, яка свого часу дісталася Мюнхену, а згодом Празі, — стати медіа-хабом, який вів би інформаційний наступ на агресора: для Донбасу, Татарстану чи того ж таки Примор’я.

 

Читайте також: Війна в іншому форматі


Не забуваймо й про кіберпростір, де російські хакери під орудою спецслужб здійснюють нечувану інвазію у вільний світ. Зупиняти їх — справа шляхетна, однак ворог не повинен повністю почуватися в безпеці й у цій сфері. Діяльність Українського кіберальянсу довела, що ніякої «російської твердині» в цій сфері не існує. Тож проактивність на цьому напрямку може заподіяти ворогу неабиякої шкоди й убезпечити від масштабних атак у майбутньому.
Росія вдало сіє по всьому світові панічні настрої, і в цьому бачить свою силу. Коли ж такі настрої перекинуться всередину самої РФ, це стане очевидною ознакою того, що війна перекинулася на її територію.

Новини RedTram

Loading...