Максим Віхров

Як урятувати Донбас

19 Жовтня 2018
Схоже, «вибори» в «ДНР» таки відбудуться. І підготовка до них вражає. Дорогу теперішньому голові «республіки» Пушиліну розчищали методом вибуху, ефектно ліквідувавши Захарченка.

 Місцевого комуніста Хакімзянова, який вирішив балотуватися, намагалися підірвати просто під час партійного з’їзду, і лише дивом ніхто не загинув. Губарєва, який знову поткнувся у «велику донецьку політику», не пустили на з’їзд власної організації, а його дружину-кандидатку викрали, а потім відпустили, викресливши з виборчого списку. Ходаковського, який хотів повернутися до Донецька й балотуватися, з Росії просто не випустили. «Що ж це таке робиться? Де ж народовладдя? Де свобода, за яку ми боролися?» — плачуться в інтернеті деякі сепаратисти, причому більшість анонімно, бо за такі розмови можна легко загриміти «на підвал». Дивні люди! Палка любов до Росії змусила їх зрадити власну країну й убивати своїх земляків, але вони так і не навчилися розуміти мову, якою Росія говорила до них останні надцять років.
Скажу, можливо, крамольну річ: навесні 2014-го серед сепаратистів справді траплялись ідеалістично налаштовані люди. У шабаші «русской весны» їм ввижалося народження реального народовладдя, у проголошенні «республік» — початок нового життя без олігархів, корупції та іншої пострадянської гидоти. Звісно ж, їхній ідеалізм зазнав цілковитого краху: все, проти чого вони нібито боролись, у «республіках» набуло ще більшого, просто таки гротескного масштабу. Замість олігархів прийшли польові командири — ну чисто тобі феодальні князьки, яких замінили взагалі комічні особистості на зразок того ж таки колишнього функціонера фінансової піраміди «МММ» Пушиліна.

Україна з її мовою, культурою, історією має шанс на майбутнє лише в тому випадку, коли зможемо подолати пострадянські хвороби й прорватися до цивілізованого, чи то пак європейського, світу. Інакше неодмінно з’являться нові януковичі, які повернуть нас у холодні обійми Москви

 

Корупцію змінив бандитський грабунок, рейдерство — «націоналізація» від імені «республік», а мародерство стало основою «державної» політики. «Київської хунти», яка буцімто хотіла поставити Донбас на коліна, не стало, але нові господарі поклали його обличчям униз.
Чи можна було передбачити такий сценарій? Звичайно, бо Росія ніколи не приховувала своїх намірів, лишень озвучувала їх мовою «русского мира», у якій слова мають протилежний загальноприйнятному сенс. Опанувати це диявольське арго дуже легко: «захищати» значить «напасти», «звільнити» означає «поневолити» тощо. Знаючи це, раз і назавжди перестаєш дивуватись. Якщо в Кремлі збираються «захищати співвітчизників», отже, російськомовні міста скоро запалають. Якщо Кремль обіцяє звільнення Донбасу від «хунти», отже, з Москви вже виїхала бригада політтехнологів, які змонтують там справжню військову диктатуру з комендантською годиною, таємними тюрмами та міністрами в камуфляжних одностроях. Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, тепер Донбас — усюди Кремль дотримує свого слова, бо «стабільність» і «процвітання» в його лексиконі означають «кризу» й «занепад». Єдине, від чого Росія справді звільнила Донбас, то це від української мови, але й тим ідейна «вата» не встигає потішитися, бо тепер надто зайнята виживанням.
Неприйняття мови та всього українського було історичною помилкою тих, хто керував долею Донбасу. Бо українофобія автоматично виштовхує Донбас за межі українського державного проекту, а отже, позбавляє регіон будь-яких привабливих перспектив. І не тому, що Україна вже явила світові економічне, політичне чи ще якесь диво. Пострадянські лиха в нас досі не переможені. Однак і добро ще тримається на ногах, на відміну від «русского мира», де воно вже давно десь між глибоким нокаутом і комою. Сучасна Україна — це простір боротьби, фінал якої ще не визначений, а отже, шанс прорватись у краще майбутнє є, зокрема й для Донбасу з усіма його проблемами та патологіями (а в кого їх немає?). Але, щоб ним скористатися, необхідно прийняти Україну разом із її мовою, культурою, історією бодай мінімальною, прописаною в Конституції мірою. Кремлівські некроманти це чудово розуміли, а тому з усіх сил роздмухували на Донбасі антиукраїнські настрої і стежили, щоб поміж тамтешньої еліти були лише еталонні українофоби. Навіщо? Бо інакше з орбіти Москви міг вирватися ще один клаптик пострадянського простору.
Утім, все це урок не лише для Донбасу. Ми — ті, хто прийняв Україну, — теж мусимо пам’ятати про деякі наріжні взаємозв’язки. Про те, що Україна з її мовою, культурою, історією має шанс на майбутнє лише в тому випадку, коли зможемо подолати пострадянські хвороби й прорватися до цивілізованого, чи то пак європейського, світу. Інакше неодмінно з’являться нові януковичі, які повернуть нас у холодні обійми Москви. Бо зло тягнеться до зла, а пострадянське болото засмоктує в «русский мир». Тож Донбасу, аби врятуватися, треба повернутися в Україну. А Україні, щоб уціліти, конче треба повернутися до Європи. Інакше ми всі загинемо, цілком відповідно до того, що обіцяє нам Москва.

Новини RedTram

Loading...