ОНУХ

Mea culpa

19 Листопада 2018
Учора ввечері перед сном мені несподівано спало на думку слово «самокритика», але, прокинувшись уранці, я зрозумів, що жоден самокритичний сон мені не приснився.

Учора ввечері перед сном мені несподівано спало на думку слово «самокритика», але, прокинувшись уранці, я зрозумів, що жоден самокритичний сон мені не приснився. Тож я лишився з тим уявленням на день добрий. Він має бути довгим, і хоч-не-хоч я мушу його почати із самокритики. Але щоб ця самокритика мала сенс і вела до якогось очищення, варто замислитися, якою вона бувала. За часів, коли слова мали зрозумілі значення, а нас до того ж опановувала шанована побожність, досить популярним було уявлення про аналіз власного сумління, виконавши який, кожен міг серед тиші та каяття зізнатися: mea culpa — і жити далі. Нині, за часів, коли релігія стала дуже приватною справою, а приватний секс ― публічною, нам лишається тільки самокритика, позбавлена містичної таємниці, яку містили в собі слова mea culpa, mea maxima culpa. Ми тепер позбавлені досвіду відчуття провини, зате змушені вдаватися до самокритики. Втім, може, не у формі, відомій із часів совєтського тоталітаризму, коли не досить було самокритики згідно з власним сумлінням, а годилося влаштувати публічний сеанс самокритики перед «усіма та всім», і то часто й за невиконані дії. Зрештою, мушу визнати, що відлуння тих часів раз по раз відбивається від стін наукових осередків та інших бастіонів прогресивної думки. Не дай Боже, щоб ми переступили лінію наймоднішої в цьому сезоні догми, бо тоді самокритикою може не закінчитися. Але чому, власне, потреба в ній виникла в моїй голові, та ще й перед засинанням?

 

Читайте також: Цивілізаційна місія і я


Отже, я хочу зізнатися, що від певного часу мене опановує відчуття невідповідності навколишній дійсності. Або, інакше кажучи, невідповідності дійсності, яку я створив собі за власним бажанням. Дійсності світу ЗМІ, а ще більше світу соціальних медіа. Про мої зіткнення зі світом великих, так званих провідних ЗМІ (CNN, BBC, DW, CBC, NYT, The Washington Post, The Guardian, The Economist тощо) я писав уже не раз. Так, я залежний від них, хоча вони часто пробуджують у мені блювотний рефлекс. Я починаю день переглядом останніх новин і часто закінчую його вечірніми новинами. А втім, подорожуючи, я не маю потреби всякчас переглядати breaking news, ці «екстрені новини». Певне, це тому, що, як користувач ще з колишньої пори, не маю залежності від смартфону, він і досі для мене — здебільшого телефон і блокнот, який завжди напохваті. А ще мушу зізнатися, що потреба щоразу вдягати окуляри, щоб продертися крізь текст на маленькому екрані, спричиняє в мене стрес. Я користуюся смартфоном тільки тоді, коли справді мушу. Та хоч як часто провідні ЗМІ дратують мене визначенням пріоритетів, того, що є NEWS, і того, що тільки news, у них ще трапляються й поглиблені коментарі та аналізи, інколи цікаві в пізнавальному аспекті. Навіть якщо правлять лише за пас трансмісії для передачі наймодніших тем, які стоять за ними.

Нині, за часів, коли релігія стала дуже приватною справою, а приватний секс — публічною, нам лишається тільки самокритика, позбавлена містичної таємниці, яку містили в собі слова mea culpa, mea maxima culpa


Ось, наприклад, уживання слова «демократія» в усіх можливих випадках. Якщо погано, проблему вирішить «більше демократії». Але трапляється, що й надмір демократії може зашкодити, а надто якщо то не така демократія, яку ми визнаємо, скажімо, неліберальна, або ж ліберальна в точному значенні цього слова, або ще якась інша.


В усьому, зрештою, винен істеблішмент, хоч би як визначали його застосовні до всього слова-відмички. Якщо вже йдеться про слова-відмички, то щороку з’являються списки найуживаніших слів та уявлень, скажімо, бодай таких: fake news, fake science, радикальний ― правий чи лівий ― популізм, фемінізм, фашизм (щось про комунізм як потенційну загрозу останнім часом мовчать), а також вічно актуальний вислів «немає повернення до статус-кво», який чуємо найчастіше з уст оборонців, власне, того самого статус-кво. Що ж, гаразд, зізнаюся: я залежний від медійної стрічки, і тут публічно, а ще гучніше приватно заявляю про mea culpa, mea maxima culpa.


Куди гіршою видається ситуація із соціальними медіа, у моєму випадку — із Facebook, що товаришить мені від першої ранкової кави, під час обіднього чаю й аж до вечірнього трав’яного настою. Я знаю особисто більшість своїх друзів із цієї соцмережі, хоч останнім часом дозволив собі запросити незнайомих людей, які, здається, цікавляться тим, що я маю оприлюднити. Більшість своїх знайомих я охарактеризував би світоглядно як поміркованих лібералів, хоча трапляються й присяжні ліваки. Із радикальними правими я розстався. Маю ще кількох приятелів, яких охарактеризував би як освічених консерваторів, долучаю до них і своє ім’я.

 

Читайте також: Митець-суперзірка


Мої спроби заявити про себе як про освіченого консерватора натрапляють на усмішку моєї вочевидь освіченої доньки, що класифікує мене як розчарованого соціаліста, а на додачу й прихильника так званих традиційних цінностей, про що мають свідчити мої реальні дії, а не декларовані за кавою консервативні цінності. Зрештою, як стверджує відоме прислів’я, «хто замолоду не був соціалістом, той на старості не буде пристойною людиною». Таж так, але я вже був молодим соціалістом, а тепер хотів би стати пристойним консерватором. Гаразд, «червоним консерватором». Не знаю, як пов’язана з цим нестерпна потреба в самокритиці, що мучить мене від учорашнього вечора. В усякому разі не завадить нагадати собі два консервативні слова mea culpa. Про всяк випадок, якби якась culpa знайшлася.

Новини RedTram

Loading...