Дмитро Крапивенко

Запас міцності

29 Грудня 2018
Коли українська частина «Світу у 2019» була фактично готова до друку, стало відомо, що в країні мають оголосити воєнний стан.

Перша емоція — розпач, мабуть, наші прогнози треба докорінно переписати, ми уже в новій реальності, матриця змінилася. Однак, погортавши шпальти, де серед ілюстрацій помітно превалює мілітарна тематика, переконався: ми не схибили. Навпаки, спробували врахувати усі можливі варіанти російського втручання і морський театр воєнних дій окреслили як один із найнебезпечніших. І мають рацію аналітики InformNapalm: 2019-й за рівнем загроз поступається хіба що 2014-му. Причин так вважати достатньо. По-перше, на нас чекають президентські й парламентські вибори, в умовах війни це подвійний стрес. По-друге, Росія шукатиме нові уразливі місця в нашій обороні: морське узбережжя, Слобожанщина, регіони, що межують із Придністров’ям, і, звісно, кіберпростір, де ворог має широкий спектр засобів впливу. По-третє, внутрішня дестабілізація: країна наелектризована багатьма суперечностями, й один гучний скандал (політичне вбивство, витік компромату, бунт регіональних мафій, релігійна ворожнеча тощо) може спричинити такий соціальний вибух, що Кремлю навіть не доведеться докладати великих зусиль, аби загарбати знекровлену країну.

 

Читайте також: Порожній ринг


Вразливим місцем є й наша демографія. Ми дуже стрімко втрачаємо продуктивні сили. Річ навіть не в старінні нації. Дедалі більше українців вирушає за кордон на заробітки. У нинішньої трудової міграції нове обличчя. Працювати до Польщі сьогодні їдуть уже не знедолені та безробітні, а фахівці, які просто прагнуть отримувати за свою роботу значно більші гроші. Як наслідок — наш внутрішній ринок праці починає відчувати гострий дефіцит і перед працедавцями постає серйозний виклик конкуренції з польськими та німецькими компаніями. До цього мало хто готовий, а тимчасом тягар податкових та інших навантажень лягає на тих, хто залишається працювати в Україні.

 

Якщо пройдемо по лезу і не зірвемося в прірву, то загар­туємося на багато років уперед


Однак якщо пройдемо по лезу і не зірвемося в прірву, то загартуємося на багато років уперед. Встоїть економіка — буде імпульс для подальшого розвитку. Створимо нарешті помісну автокефальну церкву — обірвемо дуже важливий ланцюг, що тримав нас в імперському просторі. Дерадянізація — справа ніби завершена, якщо говорити про зовнішній найпомітніший шар. Але постколоніальні травми все ще даються взнаки, тож боротьба за українську ідентичність триває: слід захистити мову, подбати про власний історичний наратив, щоб його чули і всередині країни, і назовні. Часто це надважливе питання намагаються звести на манівці: мовляв, треба спочатку подбати про добробут громадян, а потім уже й за гуманітарну політику братися. Це відомий прийом — відкласти на потім із надією, що згодом забудеться, відпаде потреба. Не відпаде. Питання ідентичності — це така сама вагома складова нашої безпеки, як захист кордонів чи кіберпростору. Якщо наші громадяни залишатимуться в зоні російського культурного впливу, ми не можемо вважати, що досягли якихось істотних успіхів у справі деколонізації.  

 

Читайте також: Звичка до підпілля


2019-й розпочне новий п’ятирічний цикл у житті країни. Значною мірою його визначатимуть переможці виборів. За оптимістичним сценарієм, вони мають продовжити нинішні реформи, і тоді суспільство цілком відчує їхній результат. Багато хто покладає надію на децентралізацію. І річ не тільки в розвитку громад. З нинішніх очільників ОТГ може вирости нарешті те нове покоління політиків, що здобуде якісний управлінський досвід, якого бракує старій гвардії чиновників. Спостерігати цю зміну генерацій ми зможемо вже у 20-х роках нинішнього століття. Головне завдання сьогодні — не розгубити ту енергію, що вирує нині в громадах. Є надія на певний підйом у науці та культурі — держава нарешті змінює підходи до фінансування цих галузей. Швидких результатів не очікуємо, але засів зроблено, тож урожай буде. Кому мало такого оптимізму, нехай погляне на український спорт: наші боксери, тенісистки, біатлоністи можуть здобути чимало нагород наступного року — шанси доволі високі.


Ми й надалі житимемо в непростому світі, де крім країни-агресора є ще дуже обережні та помірковані країни Заходу, на яких у нас традиційно заведено покладати великі надії. Але доки ми не станемо повноцінним суб’єктом міжнародної політики, а не зоною чиїхось там інтересів, годі розраховувати на більше, ніж маємо нині. Наше велике домашнє завдання — стати помітними в складному конкурентному середовищі, а це вже робота не лише політиків, дипломатів чи спортсменів, а й бізнесменів, митців, науковців і, звісно, нас, журналістів.

Дмитро Крапивенко, головний редактор, Тиждень, редактор українського видання Світ у 2019

 

Стаття з випуску Світ у 2019