Михайло Якубович

Наша м’яка сила на Близькому Сході

5 Січня 2019
У нас люблять говорити про стратегії. Ми навіть цінуємо людей зі «стратегічним» мисленням і часто нарікає­мо, що, мовляв, нашому політикуму на них не щастить. І деякі питання, які зазвичай десь висять у повітрі, час від часу повторюються, як, приміром, ті, що стосуються геополітичного вектора, а особливо східного.

Чи радше південного, особливо актуального у світлі відносин із Туреччиною (і навіть церковне питання, яке нині проголошено чи не передовим рушієм «відриву від Москви», теж належить до цих південних) та іншими країнами регіону. За Туреччиною, втім, відкривається ще більший світ, де в нашій політиці є свої здобутки (мусимо визнати), а є, безперечно, й очевидні втрати.


Якщо вдатися до простого аналізу матеріалів, які пишуть про нас, наприклад, передові таблоїди Арабського світу або просто різні газети, сайти, ресурси тощо, то побачимо, що чимало новин просто запозичено із сумнозвісної для нас Russia Today. Точніше, її арабської версії «Русія аль-Йаум». Можливо, за впливом це далеко не те, що арабська версія CNN чи BBC, але контент, який російська пропаганда несе в Арабський світ, аналогічний тому, що транслюється на ЄС: в Україні все погано, Україна втрачає союзників, страждає від «громадянської війни» тощо. Що, у принципі, цілком передбачувано. Російська м’яка сила нині створює досить ґрунтовне тло для сили жорсткої, та й медіа союзних РФ Ірану та Сирії теж особливим захопленням Україною не вирізняються.

 

Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?


Ісламський світ, як його ще подеколи називають, є вже такою множиною аудиторій із різними політичними та ціннісними орієнтирами, що до якогось єдиного вектора жодні орієнтири тут не зведеш. Наприклад, ми дивуємося, чого багато мусульманських країн байдужі до проблем мусульман окупованого Криму, але їхні еліти нерідко не знайдуть півострова навіть на карті й тим більше нічого не чули ні про які там переслідування. Економіка теж не завжди діє: у нас непоганий товарообіг із тим самим Іраном чи Єгиптом, але преса цих країн як засіб пропаганди переважно схиляється на російський бік (і голос в ООН теж!), тож чекати, що раптом у нас з’явиться свій аналог «Русія аль-Йаум», запрацює кілька потужних українсько-арабських інститутів із мільйонними бюджетами, а хмарочоси Затоки засяють жовто-блакитними кольорами, навряд чи варто. Та й погляд на Арабський світ як на потенційного спонсора не завжди себе виправдовує: у таких випадках радше ми стаємо реципієнтами «їхнього», ніж вони знайомляться з «нашим».

Україна непогано заробляє на Близькому Сході, то чому б не вкластися в якийсь «гуманітарний супровід»


Так, за останні роки на всіх рівнях у питанні просування на Південь Україна зробила чимало. Це і візити найвищих осіб держави, і регулярна участь у різних наукових та гуманітарних заходах, і деякі зміни в дипломатичному корпусі, і прориви в інформаційному напрямі (наприклад, та сама версія UA TV, яка регулярно працює з арабомовною аудиторією, кілька сайтів, переважно вдалих проектів арабської діаспори в Україні). Побільшало навіть україномовної літератури арабською. Взагалі за останні три-чотири роки, певно, і з економічного, і з політичного погляду південний вектор видається чи не найкращим за весь час незалежності.


Зрештою, якщо в нас не складається з «окремішньою» геополітикою на Близькому Сході, чому б не йти у фарватері, наприклад, європейської чи американської? Не пропонувати якщо не двосторонніх, то тристоронніх проектів, оскільки хай там як, а в певному сенсі ми стаємо буфером між Південним Сходом і «крайнім Заходом». А ще, якщо прагматичніше, Україна непогано заробляє на Близькому Сході, то чому б не вкластися в якийсь «гуманітарний супровід». Звісно, навряд чи скоро українські університети повідкривають свої філії в Дубаї й Досі так, як американські чи європейські, але питання ще й у тому, з якими знаннями ті студенти, що навчаються тут, в Україні, їдуть додому. Я не відкрию нічого нового, коли скажу, що з базовим уявленням про нашу країну як таку, де кілька стобаксових купюр вирішує майже все — від проблем із навчанням до проблем в особистому житті. Але ці десятки тисяч вихідців із Близького Сходу, які щороку приїздять і від’їздять з України, — непоганий ресурс для культурних інвестицій, хай там як наївно ця теза прозвучить (чому б, наприклад, не запропонувати якихось стипендій талановитим арабським студентам, а не лише дивитися на них як на засіб легального й не дуже заробітку для багатьох). Інша річ — хто й коли за це візьметься. Здається, український потенціал та український інтерес нині сильніші, ніж актуальний стан справ. Залишається тільки переконати близькосхідних партнерів у тому, що Україна — це перспективно.

 

Стаття з випуску Світ у 2019