Тарас Лютий

Афродизіак натхнення

17 Січня 2019
Бодай у назві цього напою криється невимовна таїна. Ба більше, він належить до тих збудників душі, тільки-но згадавши про які вмить повіває розпустою та переступом. Здавалося б, а що такого в отому відрадному трункові богеми, репрезентанти якої шукали способів вираження своїх артистичних поривань. І як йому судилося здобути славу серед усіх верств?

Філу Бейкеру в книжці «Абсент» (2001) вдалося поназбирати пікантні оповіді про цей винахід. Отже, в основі питва полин — рослина, віддавна вживана для апетиту чи як засіб, що стимулює, тонізує та зараджує при нестравленні. Проте як алкогольний напій абсент народився у Швейцарії наприкінці ХVIII століття. Через півстоліття, під час алжирської колоніальної кампанії, його вподобали вояки французької армії, використовуючи для профілактики інфекцій. Притьмом це пійло зробилося екзотичною розвагою буржуазних завсідників паризьких бульварів, про що свідчать його побічні найменування: зелена фея, смарагдова муза, королева отрут.


Спочатку ніби не було нічого бентежного в тому, щоб повсюдно в кафе емансиповані дами елегантно тримали ніжку склянки із «зеленим змієм». Та після того як його почали виготовляти з промислового спирту, зробивши ще дешевшим, а робітничий люд охочіше на нього витрачався, пристрасть до «зеленої відьми» вилилася в епідемію епілептичної спадковості та сирітства. Досить скоро абсент охрестили «екіпажем у божевільню».

 

Читайте також: Віщування чи прогнози


Водночас гіркота абсенту скрадала могутнє естетичне піднесення. Колись Кант пов’язував цю категорію з неспокійними митями, приміром, спогляданням пучини чи переживанням буревію. Схожим чином у період завершення вікторіанської доби з її нарочитою пристойністю багатьом кортіло якось струснути цю затхлу нудьгу. Занепад і вбогість спонукали віднайти дещицю відради й угледіти щось незвичне в потоці незугарної буденщини.


Англійський денді Оскар Вайльд був знаним випивакою. Абсент допоміг йому долучитися до особливої касти й принагідно звідати яскраве і хтиве життя. Звичайно, не без ризику, позаяк пиття наражало на захопливі видива та пригоди: вечеря з небіжчиками, балансування на межі буття, статеві недуги. Його співвітчизник поет Ернест Довсон, навернувшись у католицизм, зробив із абсенту культ: перед тим, як випити, занурював у склянку розп’яття.

у період завершення вікторіанської доби з її нарочитою пристойністю багатьом кортіло якось струснути цю затхлу нудьгу. Занепад і вбогість спонукали віднайти дещицю відради й угледіти щось незвичне в потоці незугарної буденщини


Тим часом Шарля Бодлера абсент допускав у невідкриті сфери мистецтва. Втім, поет і бражник Поль Верлен, ненадовго випадаючи з шинку, покладав на абсент усю провину за власну неврівноваженість, адже трунок був пекельною частиною його особистості. Сп’яну він кидався на дружину, стріляв у Артюра Рембо, з ножем вимагав у матері грошей на алкоголь. Тоді як Рембо потребував цього напою для пророцтв і провокацій. Не раз він жбурляв свої воші в перехожих або підбурював Верлена, щоб той познущався з жінки, а якось навіть порізав йому руки. Під абсентом шведський драматург Авґуст Стріндберґ проводив алхімічні досліди чи займався фотографією, допоки залежність від зеленкуватого варива таки не спровокувала психічні розлади.


Справжнім чудилом, якому абсент асистував у витівках, був Альфред Жарі. Практично карлик, кобольд або клоун, він носив циліндр і накидку. Животів у тісній комірчині, прикрашеній кадилами та совами, з ліжком без ніжок і кам’яним фалосом на камінній поличці. Писав лежачи долі. Ловив рибу в Сені, гасав на велосипеді наввипередки з поїздами. Тинявся нетверезий нічними вулицями з двома револьверами й карабіном, стріляв у коників і мішені в саду. Між жінками й абсентом завше обирав останній, одначе не цурався й решти спиртного. Воду просто ненавидів. Якось ненароком випивши її замість горілки, марудився цілісінький день. Методично налигатися на самоті йому було потрібно для галюцинацій і перетворення життя на марення.

 

Читайте також: Ринкова ідеологія: утопія чи розвиток


Його коротконогий панібратчик живописець Анрі де Тулуз-Лотрек малював сценки в театрі та вар’єте, чим здійснив поворот у рекламі. Дехто жартував, що він писав абсентом. На його жаргоні вислів «роздавити папугу» означало перехилити келишок зілля. Суміш абсенту й бренді він іменував «землетрусом». Носив пустотілу палицю, куди влізало якраз півлітра рідини, попиваючи яку Тулуз-Лотрек ставав вульгарним і неґречним. Перед потраплянням до шпиталю йому почали ввижатися чудовиська. Після застосування електрошоку пацієнтові поліпшало, проте оминути смерті від алкоголізму так і не вдалося.


Мода на абсент полонила й Пабло Пікассо, який у дусі поп-арту зображав марки виробників напою. Про зелену принаду згадує в «Улісі» Джеймс Джойс. «Рідкою алхімією» величає її Ернест Гемінґвей. Отож і виразники американської альтернативної культури в часи нового fin de siècle, що знову захопилися вживанням тепер уже недозволеного «рідкого косяка». Досить згадати Трента Резнора з Nine Inch Nails і Мериліна Менсона.


Годі збагнути, чим же живиться культурна пам’ять про трунок із осоружним присмаком, який нагадує щось середнє між мікстурою від кашлю та шампунем. Чому муза підштрикує до чогось такого, від чого вклякає глузд і вигасає притомність? А головне: чи можлива свобода самовиразу без саморуйнування?