Тарас Лютий

Криза ідеологій

24 Січня 2019
Чим є ідеології: ознакою звиклого функціонування суспільства чи ошуканством? А може, ми вступили в еру їхньої недієздатності? Зрозуміти розлогу ідеологічну диспозицію сучасності допомагає «Ідеологія та політика» (2008) Джона Шварцмантеля.

Ідеологія не завжди нав’язує хибні переконання, а є сукупністю ідей з улаштування суспільства, держави й спонукає до втілення політичних задумів. У проектах старих ідеологій часто переважав колективізм. Спраглі до боротьби класів ліві успішно критикували соціум, але не досягали загальної справедливості. Ідеалізуючи нації, праві шанували владу й ієрархію. Розгром нацизму і падіння комуністичного режиму засвідчили крах тотальних ідеологій. Відтоді чільне місце на ідеологічній арені посів лібералізм. Віддавна його речники обстоювали ідеї саморозвитку, обмеження впливу держави й економіки, соціального захисту та рівної конкуренції. Та поволі той запал згасав. Оминаючи крайнощі, ця ідеологія випробувала чимало варіацій і спинилася не на найліпшій — неолібералізмі, або глобальній інтеграції ринків і союзі політичних та економічних сил. Врешті права особистості і свободу вибору заступив ринковий економізм, а людину зведено до споживача. Неоліберальна фаза капіталізму дала змогу винаходити форми постійно бажаних товарів, залишаючи невирішеними проблеми громад, націй і культур.

 

Читайте також: Афродизіак натхнення


Шварцмантель показує, як неолібералізм підважують амбітні молекулярні чи фрагментовані ідеології, заразом витісняючи традиційні. Фемінізм, зовсім не нова, хоч і досі впливова ідеологія, несе ідеї рівності статей, звільнення від патріархальної залежності та чоловічого домінування чи сексизму й сприяє їх поширенню на інститути громадянського суспільства і приватного життя, прагнучи зменшити гендерну нерівність. Та якщо не йдеться про прихід до влади, зростає сумнів у спроможності фемінізму перетворитися з мозаїчного на монолітний політичний рух і мобілізувати значну кількість людей, а не постійно грати в обороні.

Коли в Україні кажуть про брак ідеологічних партій, це означає, що ті, хто користується назвами традиційних ідеологій, вдаються до популістських кліше, часто запозичених в опонентів. Так, олігархічні сили обіцяють зниження цін на прожиття, націоналістам ідеться про рівність, а очільники лівих партій їздять на авто преміум-класу


Після просвітницького антиклерикалізму в сучасних умовах кризи раціоналістичних ідеологій знов оприявнюються різновиди релігійної тожсамості, попри наявність конфліктів на цьому ґрунті. Тут є певні небезпеки, позаяк незгода визнати іншу релігійну ідентичність може спричинити відмову від решти громадянських цінностей. Колишні масові ідеології теж нерідко схилялися до однієї ідентичності (соціалізм до пролетаріату, а націоналізм до єдиної нації). Тож окрім релігійної важливо зважати й на інші тожсамості, наприклад етнічну чи культурну. Зрештою великі ідеології поступилися конкретним ідентичностям. Побіжно постає питання про допустимість втручання держави в життя їхніх носіїв. І водночас наскільки вони почуваються частиною всього суспільства?


Увага Шварцмантеля прикута й до республіканського громадянства, себто публічної сфери з усебічним залученням членів спільноти. Це ідеологія політичного співтовариства з культурою, мовою, історією, звичаями, котре не розпадається на окремі громади й здатне до реальної модернізації. Їй протистоїть теза, що національна держава не годна забезпечити це, позаяк етнічно й культурно упереджена. Тоді доводиться говорити про космополітичну демократію. Та чи не є остання абстрактним ідеалом через брак історичної основи? Схожою є проблема мультикультуралізму: наскільки варто надавати певним культурним групам, які виборюють владу, права саморегулювання? Якщо якась організація виступає від їхнього імені, чи не перетвориться соціум на взаємодію між різними організаціями? Видається, що нинішня фрагментація суспільства суттєво підважує згуртованість.

 

Читайте також: Віщування чи прогнози


Наостанок Шварцмантель ана­лізує контрідеології, що єднають людей проти неолібералізму. Попри незрозумілість їхньої ме­ти, очевидною є якщо не партійна, то мобілізаційна діяльність. Чимало мережевих громад актуалізує запити соціально-екологічного характеру. Та швидке об’єднання ніяк не зараджує їм у реалізації альтернативних проектів. Отже, у часи, коли великі ідеології втратили зв’язок із сучасними проблемами, ціле гроно квазіідеологічних рухів шерегують сили противенства в однополярному ідеологічному полі. І хоча вони лише набувають ідеологічної повноти, їхня протидія забезпечує стимул та оновлення ідеологіям минулого.


Коли в Україні кажуть про брак ідеологічних партій, це означає, що ті, хто користується назвами традиційних ідеологій, вдаються до популістських кліше, часто запозичених в опонентів. Так, олігархічні сили обіцяють зниження цін на прожиття, націоналістам ідеться про рівність, а очільники лівих партій їздять на авто преміум-класу. Така симуляція політичної сфери дає змогу під вивіскою неолібералізму виструнчити показну драматургію змагання й дотла фрагментувати суспільство, перетворюючи його на полігон накопичення статків. 

Новини RedTram

Loading...