Дмитро Крапивенко

Новий підручник із географії

12 Лютого 2019
Кожна революція закономірно змінює календар, топоніміку й народжує власний пантеон героїв. За цими критеріями можна чітко відрізнити Майдан 2004-го від Майдану 2014-го.

 Із видимих повсякденних змін помаранчевої доби в моїй пам’яті залишився лише один курйоз: помаранчеві стрічки на старих міліцейських кепі на честь проведення Євробачення в Києві. Теперішня доба має чимало маркерів змін і хочеться вірити, що точку неповернення пройдено. Ніколи знову. Жодних натяків на перегляд геополітичного курсу, розмов про один народ і мир за будь-яку ціну (на умовах ворога). Хочеться також вірити, що випробування виборами не призведе до перегляду стратегії розвитку.


Події останніх п’яти років увійдуть до підручника історії України — не менше параграфа. Щодо географії, то зміни теж помітні: декомунізація зробила свою справу, наша мапа вже не скидається на УРСР після косметичних змін. Але географія — це не лише про карти. Змінюються внутрішні адміністративні межі, створюються ОТГ, триває децентралізація — одна з найуспішніших реформ, про яку любить звітувати виконавча влада. Перші кроки не можна не вітати: життя на місцях дедалі менше залежить від подачок згори, і там, де громади активні, уже сьогодні пишуться локальні історії успіху (й економічна географія заразом).

 

Читайте також: Децентралізація: чого бракує громадам


Там, де ОТГ не створюються (бракує ініціативи чи, як казали в часи моєї юності, «в облом»), доведеться поквапитися або об’єднають рішенням згори: ми вже бачили цю історію, де комизилися зі зміною радянських топонімів. Але децентралізація — це не лише про тергромади. Як щодо наступного рівня? Що буде з районами, областями, межі яких накреслені радянської владою з її тодішнім розумінням політичної й економічної доцільності? За роки незалежності у нас дбали не так про зовнішні кордони (передовсім із Росією), як про непорушність меж «вотчин». Кожен виборчий округ, кожна окрема районна прокуратура й податкова, кожен мер — це й одиниця адмінресурсу, й окреме князівство (у Конституції про це нічого не написано, але ви розумієте, що я маю на увазі). 

Мало в кого нині є готова відповідь на питання, а як перезапустити країну так, щоб усунути від влади місцеві мафії, уникнути федералізації, яку нам вустами Віктора Медведчука намагається нав’язати Москва, і не розбудити приспані сепаратистські настрої


Децентралізація повинна підважити цей феодалізм, що пережив усіх попередніх президентів, спроби адмінреформи та локальні «майдани» проти місцевого чиновництва. Мало в кого нині є готова відповідь на питання, а як перезапустити країну так, щоб усунути від влади місцеві мафії, уникнути федералізації, яку нам вустами Віктора Медведчука намагається нав’язати Москва, і не розбудити приспані сепаратистські настрої, якими під гаслами «більше повноважень регіонам» можуть скористуватися зовнішні сили. Так само відкритим залишається питання президентських префектів. Ким вони будуть: уповноваженими зі столиці, що запобігатимуть інтригам місцевих еліт, диригентами адмінресурсу, наглядачами за дотриманням тіньових домовленостей Банкової та лідерів регіонів? На законодавчому рівні того не помітиш, це залежатиме від самого духу подальшої децентралізації. Бо якщо зберегти нинішній порядок денний владної вертикалі, то як посаду не назви, за фактом потрібні лише «смотрящі», як у світі. 


Нині, здається, усім не до того: на часі президентські вибори, а за ними невдовзі парламентські. Кожен кандидат і партія дивляться на регіони по-споживацькому: що вони мені можуть дати (в електоральному сенсі)? У більшості областей влада де-факто належить місцевим мафіям. Не варто перевтомлювати себе вивченням партійної будови обласних чи районних рад, щоб збагнути політичних та економічних важковаговиків у регіоні. Усім на місцях добре відомі прізвища тих, хто патронує тіньовий бізнес (бурштинові клондайки, вугільні копанки, нелегальні вирубки та контрабанду). І коли активісти починають викривати схеми «удільних князьків», мафія наносить удар у відповідь. У своїх «кращих» традиціях. Як це регулярно трапляється в Одесі, як це було на Херсонщині з Катериною Гандзюк.

 

Читайте також: Децентралізація: незавершена реформа

 

Кожна влада прагне купити лояльність локальних кланів — не обов’язково якимись бюджетними відкатами й хабарями, інколи достатньо просто не перешкоджати зайвими перевірками та кримінальними провадженнями, забути про колишню прихильність до сепаратистів (як-от мер Дружківки Валерій Гнатенко). В обмін на таку бездіяльність та ігнорування сигналів від місцевих активістів наші «барони» й «курфюрсти» обіцяють допомогти на виборах. З огляду на слабкість більшості політсил на місцях така допомога штабам дуже доречна. Утім, годі сумніватися, що гнучкі політики на кшталт харківського міського голови Геннадія Кернеса, який відкрито сповідує свою відданість Петрові Порошенку, у потрібний момент не згадає про прихильність до Юлії Тимошенко чи любов до жартів «95-го кварталу». 


Виборчий цикл завершиться обранням депутатів місцевого рівня навесні 2020-го. Безумовно, на них неабияк вплинуть результати президентських і парламентських перегонів, але від громад і небайдужих активістів теж багато що залежить: якщо наступний етап децентралізації не матиме на меті усунення мафіозі обласного та районного рівнів, то далі красивої обгортки справа не піде.