Дмитро Крапивенко

Визначити координати

21 Лютого 2019
На перший погляд, не відбувається нічого, окрім передвиборчої кампанії. Вона вміло відвойовує інформаційний простір.

Кандидати змагаються в риториці, як вирішити всі проблеми негайно: одним махом встановити мир, подолати корупцію та підняти до нечуваних висот рівень життя чи бодай просто відпочити, як пропонує найрейтинговіший претендент на найвищу державну посаду. Життя ж не стоїть на місці: триває війна, є поранені та загиблі, ворог накопичує сили біля нашого кордону, підкріплює аеророзвідку та навіть збиває безпілотник ОБСЄ. Хоч би як кому хотілося відпочити, на фронті немає й натяку на затишшя. 

 

Багато хто із західних лідерів волів би відволіктися від України. Зняти санкції з Росії, налагоджувати з нею співпрацю, і, мов страус, ховатися від безпекових загроз, які несе сучасний Кремль. Не Україні чи пострадянському простору, а цілком конкретному Євросоюзу, країнам НАТО. Але про це кажуть хіба що ті держави, що скуштували свого часу соціалізму, та пентагонські «яструби». Німеччині от кортить побудувати газогін із Росією, і годі її лякати загрозами зі Сходу. А про Україну, як каже німецька канцлерка, якось подбають. Майже як у непристойному анекдоті, коли в дорослих свої забави, а від дитини можна й коробкою олівців відкупитися. Дивне місто Мюнхен. Воно надихає політиків на історичні промови. Щось є в тому баварському повітрі. Не треба навіть далеких історичних аналогій: у 2007-му тут на безпековій конференції Путін відкрито заявив про свої реваншистські наміри, а цьогоріч Анґела Меркель приголомшила антиамериканським пафосом і готовністю співпрацювати з Москвою в газовій сфері.

РОСІЯ З ЇЇ НИНІШНЬОЮ «НАЧИНКОЮ» — ТОКСИЧНА, ЯК ТОЙ, ГАЗ, ЩО ЙОГО РОЗПИЛЯЛИ В СОЛСБЕРІ. ЇЇ НЕМОЖЛИВО НЕЙТРАЛІЗУВАТИ МИЛОЮ ПОСМІШКОЮ, ЗАКЛИКАМИ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ПОВЕРНУТИСЯ ДО БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ, ТАЄМНИМИ ПЕРЕГОВОРАМИ З «ЛІБЕРАЛЬНИМИ ГЕНЕРАЛАМИ»

 

Можна в тому відшукати велетенську «зраду», але не нам вирішувати долю Німеччини та її енергетичний баланс. Та й, як кажуть, козак не без долі, а світ не без добрий людей. Невдовзі після Мюнхенської конференції до Києва завітав президент Європейської Ради Дональд Туск, який без жодних зайвих реверансів українською мовою заявив, що «немає Європи без України». І це суттєво, бо бізнес-інтереси змінюються, політиків переобирають, а цивілізаційний вектор зрушити значно важче. Він у нас і в Конституцію тепер внесений. Нехай скептики кривляться, а в кого не здригнеться рука змінити його? Навіть поставимо запитання інакше: кому наше суспільство дозволить відкрутити календар на п’ять років назад? Немає таких у виборчому бюлетені. І це важлива точка координат: на неї слід поглядати всім, у кого коротка пам’ять. 

 

Кремлем зайвий раз лякати не треба: ворог не ховає власних намірів. У своїй недавній програмній статті путінський «стряпчий» Владіслав Сурков чітко окреслив ідеологему про «збирання земель» як історичну місію Росії. І хоч би хто там що казав у передвиборчих роликах, спроба пояснити невибагливому виборцю те, що то поганий чинний президент не хоче домовлятися з Москвою, бо війна, йому, бачте, вигідна, від загарбницьких апетитів хижого сусіда це не порятує. У переможця перегонів за посаду на Банковій вибір зовсім невеликий: здатися на милість ворогові (умови можуть бути різними, але суті вони не змінять) чи продовжити збройну боротьбу й тримати фронт. Не лише на Донбасі. Уздовж усього кордону з РФ та окупованим Кримом. Це не така весела тема, на ній не хайпанеш, як на тарифах чи «реальних термінах для корупціонерів», але поза телевізором кожен кандидат це розуміє. Хоча ні, навряд чи вповні. Путін — це не примхлива кокетка, яка передумає та «попуститься». Та й не в ньому річ. Росія з її нинішньою «начинкою» — токсична, як той, газ, що його розпиляли в Солсбері. Її неможливо нейтралізувати милою посмішкою, закликами про необхідність повернутися до Будапештського меморандуму, таємними переговорами з «ліберальними генералами». Це ще один «пунктик» у нашому GPS на багато років наперед.

 

Читайте також: Хто робить виборчу кампанію

 

Хоч би скільки кляли наше громадянське суспільство за неспроможність об’єднатися, народити єдиного бездоганного лідера, на функціональному рівні воно діє. Не зійшов із рук міліцейський (іншого слова годі добрати) рецидив із «ложись, Бандера!», є перспективи в розслідуванні справи Катерини Гандзюк. Байдуже, кому з кандидатів сплутає карти впертість наших активістів, бо вибори минають, а запит на справедливість залишається. І це ще один орієнтир для тих, хто сьогодні при владі, у солідних погонах і з політичними амбіціями. Політичний «дах» навіть наймогутнішої партії може луснути, якщо про злодіяння місцевого чиновника стає відомо громадськості. Ілюзія всемогутності минає та постає незвичний вибір: утекти з країни чи залишитися, вийти із СІЗО під заставу чи оселитися в ньому надовго, залягти на дно чи не пожаліти грошей на відбілювання власної репутації. 


І жодні вибори не знімають із чинної влади обов’язку «ловити мишей». А щурів і поготів. Якими розумними аргументами можна пояснити появу на загальнонаціональному телеканалі (ім’я йому «112») Миколи Азарова. Смішно прикривати цей пропагандистський шлюз демагогією про плюралізм і свободу слова. Божевільних не запрошують нарівні із психіатрами обговорювати нюанси лікування, так само й злочинці, на руках яких кров Майдану, не повинні бути бажаними гостями українських медіа (байдуже, яких чортів серед власників ховає затишний офшор). Помилкою стало й допущення до виборів кандидатів на кшталт Вілкула, Бойка чи Мураєва. Участь п’ятої колони в актуальній легальній політиці — дуже серйозне застереження. Поки що попереднє, червона лампочка з написом «тривога» ще не загорілася. Але коли загориться, буде пізно. Удар із тилу — це майже завжди гарантована поразка. Чи хтось сумнівається, що в разі загострення ситуації нинішні «голуби миру» перетворяться на посіпак «русского мира»? Чимало тих, хто брав активну участь у сепаратистському заколоті на Донбасі у 2014-му, мали партквитки Партії регіонів або КПУ, працювали в силових відомствах, складали присягу та вставали під гімн України. Ціна такого «патріотизму» добре відома. 

 

Читайте також: Мова кандидатського програмування


Президентська кампанія намагається вирвати нас із реальної системи координат, вибити ґрунт із-під ніг і змусити поринути в ілюзорний світ солодких обіцянок, жартів, тролінгу та нещадної критики опонентів. Власне, у цьому немає чогось унікального: демократія передбачає регулярне проходження стрес-тестів усім суспільством. Головне не сплутати удавані координати зі справжніми. Ми не виберемо президентом чарівника чи персонажа з популярного фільму. Ба більше, прізвище його жодним чином не скасовує персональної відповідальності кожного з нас за країну.