Ігор Лосєв

Акценти Януковича чи Кремля?

22 Лютого 2019
Чим Крим у нинішньому вигляді незручний для Росії

Після засудження Януковича та оголошення йому вироку (13 років ув’язнення) у Росії відбулася очікувана прес-конференція екс-президента України. Зрозуміло, що, спілкуючись із пресою, він не визнавав себе вин­ним, розігрував жертву політичних переслідувань і закликав українців на президентських і парламентських виборах забезпечити реванш проросійських сил. Нічого нового. Банально і нецікаво.


Однак пролунали й деякі нетипові акценти. Зокрема, Янукович вимагав, щоб у виборах в Україні брали участь мешканці окупованих Росією територій. Він раптом запитав: «Крим український?». І ствердно повторив: «Крим український». З одного боку, це в ім’я того, щоб дати (а раптом вийде?) можливість 2 млн кримчан проголосувати, вирішуючи долю України під турботливим наглядом ФСБ. Громадянин РФ за такі слова, які промовив президент-утікач, згідно з Кримінальним кодексом Росії має на кілька років потрапити за ґрати. Тамтешнє законодавство дуже гнучке, але тут виникає небезпечний прецедент. Ми знаємо, що Янукович каже тільки те, що йому дозволяє Кремль. Отже, для чогось Кремль дозволив такі небезпечні слова «двічі незасудженому й довічно легітимному» колишньому маріонетковому очільникові України. Однак тут усе одно є велика спокуса для інших російських мізків: виходить, що статус анексованого півострова не є раз і назавжди визначеним, а отже, щодо нього можна сумніватися, можливі варіанти. Справді, Крим, незважаючи на шамансько-ритуальні фрази кремлівських пропагандистів («Крим наш, наш, наш…»), залишається дуже слизьким питанням російської дійсності. Адже до 2014 року існували різні моделі проведення операції «русская весна». Перший і головний передбачав розпад України, приєднання (внаслідок нестримного бажання мас) цілої України чи принаймні більшої її частини до РФ та остаточне закриття українського питання. Тоді не було б і ніякої кримської проблеми. Путін прорахувався. Його радники виявилися не надто компетентними, а сам диктатор далеко не стратег.

 

Україна не розвалилася, ось вона, тут, поруч із Кримом, а отже, кримське питання постійно порушуватиметься. Це забезпечує щоденний поганий настрій тим 30% мешканців півострова, які весь час стабільно виступали за його приєднання до Росії: а що як Україна повернеться?

 

Читайте також: Півострів неволі. Як житиме окупований Крим у 2019 році


Ні, звісно, не повернеться, куди їй проти великої і могутньої. А раптом? І тоді доведеться відповідати за надмірну активність. Чорні думки посилюються істерикою російської пропаганди про «кровожерливість бендерівців». І тут ще цей сумнівний Янукович посіяв непевність, а в Херсонській області на адміністративній межі з Кримом функціонують СБУ в АРК, МВС в АРК, ГПУ в АРК, там сидять працівники й акуратно підшивають папери. І хто знає, які то папери…
Чимало офіцерів ЗСУ, СБУ, МВС, які перейшли на бік РФ, побачили в лютому 2014 року в Криму дежавю 1991-го — розпад СРСР. Ті військовослужбовці (принаймні починаючи з майора) бачили, як помер «союз нерушимий». Так, було багато спільного між Москвою-1991 та Києвом-2014. Серпень 1991-го в Москві — це параліч влади, втрата управління, керованості, апофеоз відцентрових процесів, апатія суспільства. Генерал Алєксандр Лєбєдь у своїй книжці «За державу обидно» описував, як він після ГКЧП на вертольоті облетів усю Москву й не побачив жодної демонстрації на захист Радянського Союзу.

ЯКЩО ВСЯ УКРАЇНА ЯК НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА НЕ БУДЕ РОЗБИТА ПУТІНИМ, ТО КРИМ СТАНЕ ДЛЯ РФ НАДЗВИЧАЙНО КОНТРПРОДУКТИВНИМ ЧИННИКОМ, ЯКОГО ТРЕБА БУДЕ ЯКОСЬ ПОЗБУВАТИСЯ. ЯК НЕ ПУТІНУ, ТО ІНШОМУ ГОСПОДАРЕВІ КРЕМЛЯ

 

Імперський народ не хотів захищати імперію. Лютий 2014-го в Києві — параліч влади, страх і розгубленість нових начальників, утрата управління Україною, а надто Кримом і Донбасом. Багато нестійких українських офіцерів-заробітчан думали, що станеться так, як у Радянському Союзі, тільки тепер уже з Україною. Тому треба самим улаштовуватися в цьому новому житті. У 1991 році колишні радянські офіцери масово переприсягали на вірність колишнім радянським республікам, що унезалежнилися. Якщо СРСР, якому присягали, немає, то й зберігати вірність йому немає жодного сенсу. Отже, зречення присяги небіжчику не є злочином, не є аморальним. «На нєт і суда нєт». У 2014-му дехто поспішно вирішив, що Україна стрімко перетворюється на політичного небіжчика. Тому, мовляв, зрадити українську присягу не є злочином. Проте все чомусь пішло не так. Україна, хоч як дивно, не розпадалася. Вона є й навіть стала міцнішою, ніж була в період «русской весны». На цьому тлі виходить, що відмова від виконання присяги таки є злочином, а той лейтенант, майор, полковник, який перебіг до «братньої армії», є зрадником. І цей факт псує настрій та не дає спокійно спати багатьом. 


Між Росією 1991-го та Україною 2014-го були й суттєві відмінності. Якщо в РФ дуже мало виявилося охочих захищати СРСР, то в Україні дуже швидко сформувався масовий добровольчий і волонтерський рух, а навколо військкоматів юрмилися десятки тисяч тих, хто при­йшов захищати свою країну. Незважаючи на тези російської пропаганди, у ту важку хвилину національної історії головним промоутером української державності була зовсім не київська «хунта», а мільйони простих українців. Виявилося, що незалежно від настроїв і намірів «хунти» Українська держава потрібна звичайним українцям і вони не хочуть від неї відмовлятися.

 

Читайте також: Правозахисники про Крим: дискримінація, ізоляція і страх


А внаслідок невиконання першої оптимістичної схеми «русской весны» Крим замість запланованої (принаймні на рівні пропаганди) вітрини «русского мира» став негативною ілюстрацією з того самого ряду, що Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, «ДНР-ЛНР». До вторгнення РФ у 2014 році ті 30% кримчан, які послідовно виступали за російський аншлюс, уявляли собі своє подальше буття в складі Росії так: у Криму будуть щедрі російські зарплати та пенсії, не буде української мови (якої за України на півострові й так практично не було) та української історії (про яку наряд чи нагадували), а решта — українські товари, харчі, ліки, сполучення з Києвом, Харковом, Одесою, Дніпром тощо — залишиться. З-за Перекопу безперешкодно надходитиме дніпровська вода по Північно-Кримському каналу, Україна сумлінно постачатиме електрику та все інше. А кримчани вільно їздитимуть світами. Проте замість раю вийшла «зона». Без достатньої кількості води, без вільних поїздок, без електрики, з огидними російськими харчами та російськими псевдомедикаментами, російською бюрократією та політичними переслідуваннями. А крім того, із санкціями, які кримчани відчують на собі більше, ніж жителі РФ. Ситуація загалом песимістична, а подекуди безнадійна. Кремлю начхати на настрої місцевого населення, для невдоволених є ФСБ. Спокушати більше нікого не треба, гру зроблено, тому й постачати Крим можна за мінімальними схемами: а куди він подінеться?


«Русская весна» була розрахована на те, що Крим буде лише частиною захопленої РФ України (чи принаймні її величезного шматка — Новоросії). Друга схема — відкусити за можливості великі шматки української території. Однак реально на програму-мінімум не розраховували, плануючи тріумфальний похід із обов’язковим, як сподівалися, крахом Української держави. Цього на сьогодні не сталося, тому нині Крим без решти України для Кремля є валізою без ручки: і нести важко, і кинути шкода. Звісно, можна нагадувати кримчанам, що й за часів України вони мали життєві проблеми, але Україна не обіцяла їм райського життя. А Росія обіцяла, запевняла та гарантувала. І де ж воно?


Виступ Януковича з «крамольними словами» дає привід думати, що Путін не відмовився від масштабної агресії проти України, коли в обозі окупантів можна було б привезти карикатурного Януковича, а окупованій Україні як солодку пігулку запропонувати Крим на умовах кондомінімуму (тобто реально під абсолютним контролем Москви, а формально за участю України в управлінні півостровом), що дало б підстави маріонетковому Януковичу вигукувати: «Крим український!». І поставити рятівником української соборності. Це ще одне московське промацування ситуації. Бо якщо вся Україна як незалежна держава не буде розбита Путіним, то Крим стане для РФ надзвичайно контрпродуктивним чинником, якого треба буде якось позбуватися… Як не Путіну, то іншому господареві Кремля.