Едвард Лукас

Неамериканська «парасолька»

16 Березня 2019
Адміністрація Дональда Трампа обмірковує пропозицію, підтримувану особисто президентом, про те, що союзники мають оплачувати повну вартість за розташування американських підрозділів і баз на їхніх територіях плюс 50% надбавки.

 Це логічний крок, судячи з менталітету президента, орієнтованого на гру з нульовою сумою. Німеччина, одна з найбагатших країн світу, оплачує лише трохи більше як чверть вартості тамтешньої військової присутності США, яка налічує 37 тис. солдатів. Решта — на плечах американських платників податків. Як там німецькою буде «простак»?
Взагалі-то це слово складно перекласти. Підхід обдерти клієнта до нитки спрацьовує на безжальному ринку нерухомості Нью-Йорка, та аж ніяк не годиться для управління наддержавою. 
По-перше, іноземні військові бази США виконують значно більше функцій окрім захисту країн, де вони розташовані. Величезні аеродроми, бункери, пункти спостереження та навчальні полігони дають Америці змогу чинити вплив деінде. Наприклад, штаб-квартира Африканського командування Збройних сил США Kelley Barracks розташована в Штутгарті. Американських солдатів, поранених в Афганістані чи на Близькому Сході, доправляють літаками на базу ВПС США Rammstein, що в Рейнській області, та лікують поруч, у Landstuhl — найбільшому військовому госпіталі Сполучених Штатів за кордоном. Німеччині все це не дає жодної користі, а от американцям бази у ФРН вкрай потрібні.
По-друге, американська присутність заради безпеки у Європі, Азії та на Близькому Сході не є благодійністю. Ці регіони незалежно від загроз для них важливі для економіки, дипломатичних та військових інтересів США. Присутність тепер — це менше проблем потім.
По-третє (і найголовніше), нині американцям союзники потрібні як ніколи. Безтурботні дні гегемонії в минулому. Хоч би про яку загрозу національній безпеці йшлося, — Росія, Китай, Іран, тероризм, Близький Схід, Венесуела, — співпраця з іншими країнами дасть більше, ніж спроби впоратися самотужки. Звісно, союзники іноді дошкуляють. Вони часто роблять замало, просять забагато й не приходять на допомогу, коли треба. Та без них ще гірше. США вже випробували ізоляціонізм, і нічого доброго з цього не вийшло.

 

Відносини, зведені виключно до грошей, сходять нанівець і зрештою втрачаються. Якщо вимагаєте від інших країн економічних жертв (що й казати про військові), слід апелювати до спільних цінностей та інтересів, а не до прибутків і втрат


Відносини, зведені виключно до грошей, сходять нанівець і зрештою втрачаються. Якщо вимагаєте від інших країн економічних жертв (що й казати про військові), слід апелювати до спільних цінностей та інтересів, а не до прибутків і втрат. Велика Британія та інші союзники не виставляли Пентагону рахунок за допомогу в американських війнах в Афганістані та Іраку. Ми могли лишитися осторонь (а може, так і треба було). Але лояльність спонукала нас діяти. Глобальне лідерство США ґрунтується не на приписках дрібним шрифтом у договорах і не на військовій моці, а на репутації, нехай тепер і зіпсованій, найефективнішого та найнадійнішого поборника гідності, свободи і справедливості у світі. Питання також у довірі. Розташовані за кордоном війська — це нагадування про повітряні, морські й наземні сили та стратегічне ядерне стримування, що США може залучити в разі кризи. Може, одразу прикріпити рахунки до цих гарантій безпеки? Непевність призводить до того, що й так хиткі альянси Америки стають геть слабкими та спокусливими мішенями для Кремля, Китаю або Північної Кореї. Радники Трампа добре це розуміють і можуть протестувати проти його корисливих поривів. Так само як із багатьма популістськими ідеями президента, те, що виходить із-під жорен політичних рішень, може бути такого дрібного помелу, що вже й не розпізнаєш. Одна річ — починати переговори, зовсім інша — остаточна угода.
Попри безлад у Білому домі, картина вимальовується оптимістична, принаймні у Європі. НАТО ще ніколи не було в кращій формі. Альянс має справжні плани, справжні навчання та справжній потенціал для виконання основної місії — територіальної оборони його членів. Конгрес не шкодує грошей на європейську оборону. Завдяки тому, що в країнах Балтії розташовано для прикриття кілька тисяч солдатів зі США, Великої Британії, Німеччини та інших країн, загроза раптової атаки росіян суттєво зменшилася.
Однак тішитися зарано. В Азії все інакше. Гамбіти Трампа з Північною Кореєю себе не виправдали. Режим нещодавно переступив «ядерний поріг». Сполучені Штати не змогли тому запобігти, ба навіть послабили зв’язки з азійськими й тихоокеанськими партнерами, які можуть допомогти стримувати Китай. У Європі більшість союзників США справді витрачають на оборону або замало, або не на те, що треба, або все разом. Тиск у переговорах справді дає результати. Південна Корея нещодавно погодилася платити на 8,2% більше, і ця сума тепер покриватиме понад половину вартості розташування американського війська на її території, що налічує 28,5 тис. солдатів. Витрати Європи на оборону зростають. Проте чимало американців переконані, що їхня країна тягне завеликий тягар. Тимчасом громадськість країн-союзниць вважає Трампову Америку бентежною та відразливою. Отже, зрозуміло, що у відповідь на категоричну вимогу платити більше за американські військові бази виборці в Німеччині, Японії й деінде кажуть: нехай Трамп зі своїми солдатами забирається та грає в ризиковані ігри деінде.
Одначе перспектива жити без «парасольки безпеки» США лячна. Це буде світ, де правда за силою та де всі, як слід очікувати, женуться за ядерною зброєю. Жодній західній країні не варто мріяти про окремішню політику безпеки. Навіть Сполученим Штатам.