Тарас Лютий

Деконструкція ідеології

21 Березня 2019
Твори низького стилю нерідко зараховують до нехитрих взірців сміхової культури, що мають на меті здебільшого розважати читача. Проте за допомогою такого типу мистецтва деколи вдається збагнути архетипові прикмети доби. Підхожа інтенція неабияк увиразнена в п’єсах Леся Подерв’янського.

За деякими ознаками його драматичні композиції підпадають під визначення постмодернізму. Хоча б через таку рису, як недовіра до метанаративів, адже зафіксовані ним історії часто (не) закінчуються нічим змістовним. Іншою особливістю є інтертекстуальність: кросцитатність, алюзії, пастиш, стьоб, кемп. У текстах Подерв’янського порушено нормативний рівень письма, що досягається застосуванням неполіткоректних висловлювань, обсценної лексики, суржику. Нарочите змішування жанрів породжує смислові зсуви й дає комічний ефект. Одначе хибно добачати тут тільки потішну складову. Звертаючись до буденності, гротеску, карнавалу, алкогольної розкріпаченості, автор заводить нас у царину популярної культури. Це й дає змогу подолати межі банальності. Не дивно, що фрази з опусів Подерв’янського давно перетворилися на усталені меми.

 

Читайте також: Чому нам не фіолетово


Тепер погляньмо, як із маскульту можна сконструювати протидію ідеології. У чи не найпопулярнішій п’єсі «Гамлет» поєднання класичного шекспірівського сюжету з радянськими буднями супроводжується використанням злодійського сленгу (мови ненависті та влади) й демонстративної нетерпимості до «інородців». Утім, расистська, антисемітська та ксенофобська лексика функціонує під прикриттям лицемірної офіційної інтернаціоналістської тези про «людей-братів». Поряд із цим ідеологізується дискурс гомофобії з натяком на неповноцінність представників нетрадиційної сексуальної орієнтації («посилати працювати на «хімію» на благо Батьківщини»), що й донині для багатьох є суспільною нормою.

Твори низького стилю нерідко зараховують до нехитрих взірців сміхової культури, що мають на меті здебільшого розважати читача. Проте за допомогою такого типу мистецтва деколи вдається збагнути архетипові прикмети доби


Спростування міфу про дружбу народів, гарантом якої виступають росіяни, знаходимо в п’єсі «Кацапи». У глумливому зображенні стереотипів про нібито недолугість усього неросійського («сідіт как нєрускій») розвінчується домінування імперської культури («там наши билі, оні там стоялі насмерть»). Однотипному абсурдизму комуністичної міфогероїки присвячена феєрія-антиутопія «Данко», бо самозречення ключового персонажа всуціль ірраціональне. Ведучи манівцями роздратований натовп у пошуках загального щастя, він маскує своє невігластво наказами («не розмишлять», «іттіть, контра»). Його самовідданість вичерпується тим, щоб освітити путь вирваними з власного тіла органами (серце, печінка, нирки). Пародійності на моралізаторський пафос (любов до рідного краю, поезії, довкілля), де за награною куртуазністю сховано патріархальність, мачизм, сексизм, нарцисизм, мізогінію та ієрархічність, сповнені п’єси «Герой нашого часу» та «Васіліса Єгоровна і мужичкі». Тож влада, безугавно контролюючи суб’єктів, пронизує всі рівні суспільного буття, нехай то буде місце продажу («Дох..я масла») чи лікарня («Хвороба Івасика», «Діана»).


«Казка про Рєпку» й почасти «Утопія» є прикладами деконструкції універсального наративу. В основі міф про золотий вік людства, коли «порядок був, а не те, шо січас». Автор застосовує раблезіанську редукцію до низького: ретроградний дослідник-невдаха втілює окозамилювання (пост)радянської науково-промислової галузі, що виробляє екскременти, якими слід бодай позірно захоплюватися. Убозтво псевдонауки (мічурінство, лисенківщина, вульгарний дарвінізм) та атеїстичної пропаганди, спрямованої на нищення природи й екосистеми, показане в «Цікавих дослідах». Не меншим дилетантством і профанацією насичені театральний побут («Пацавата історія») і загалом творчі спілки («Піз..єц») — самоізольовані артистичні об’єднання, речники яких залежать від державного забезпечення, не бажають кардинальних змін і виображують себе неперевершеними діячами культури.

 

Читайте також: Національна гра в імітацію

 

Бурлескне життя в непевні часи, які нічим не закінчуються, супроводжується накладанням дійс­ності та віртуальної реальності: в одному місці перетинаються маскультові (детективні, мультиплікаційні, телевізійні) й високохудожні джерела. Все це приправлено химерними фабулами з елементами саспенсу, жаху, чорного гумору, еротики, міфології, філософії («Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, бл..дь!», «Нірвана», «Йоги», «Сноби»). Схожим чином повсякдення літературного соцреалізму розривається вторгненням демонічної сили, коли звабливий чорт-ватник утілює ідеологічну цензуру, що примушує замість пізнання світу займатися нікчемною писаниною («Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!»).


Зрештою, у творах Подерв’янського вишиковується специфічна гра сил, завдяки якій стає зрозуміло, як нові політичні міфи набувають спекулятивних і квазірелігійних форм, а ідеології, виражаючи претензію на монополію моральності, перетворюються на осередки містичного знання, володіння яким і дає владу. Ховаючи за ідейними ширмами видовищного кітчу диктатуру насильства, вони всіх без винятку залучають до служіння тріумфу тривіальності.