Олена Грозовська

Велика Популістична Революція

4 Квітня 2019
У ці дні навіть текст, у першому абзаці якого фігурує Маркіза де Помпадур, ризикує закінчитись обговоренням передвиборчих прийомів Зеленського. Так сталося, що ця колонка не виняток.

А почалося все з того, що, шукаючи у своїх мистецьких справах інформацію з історії Франції XVIII століття, я раз у раз дивувалася подібності нашої епохи до тієї. Очевидно, будь-які такі паралелі є спекулятивними, але іноді складно позбутися відчуття, що ми з тими куртуазними хлопцями в перуках перебуваємо на двох полюсах довгого історичного відрізка, який от-от скінчиться. Це враження змушує римувати наші обставини.


Доба рококо відкриває цінності приватного життя і формулює нове ставлення до часу, не бажаючи миритися з його невблаганним плином і вигадуючи безліч схованок від екзистенціального жаху. Лозунг епохи — життя як свято. Зовнішні ознаки віку нівелюються. На портретах середини XVIII століття немає старих. Це навіть не культ молодості, а певна форма оминання будь-яких натяків на тлінність. Костюми й косметика не диференційовані за віком: діти й старі однаково напудрені, одягнені в перуки і мало відрізняються на вигляд. Знаменита куртизанка Нінон де Ланкло, перетнувши 80-річний рубіж, залишається царицею паризьких салонів і є ідеалом жінки, над якою не владний час. Усе це нагадує наші дні: ті самі світські левиці без віку та соціальні мережі як аналог салону XVIII століття — простору для пліток та дискусій на будь-які теми — від моди до політики.

 

Читайте також:  ЗеКорпоратив: день виборів у штабі переможця першого туру


Ми боїмося старіти так само розпачливо, як і галантна публіка, лише замість пудри й мушок нам на допомогу приходить естетична косметологія. У додатках для знайомств утворюються небезпечні зв’язки, майже як у романі Шодерло де Лакло, а нинішня тотальна одержимість селфі нагадує засилля портрета, який у добу рококо майже витіснив інші жанри живопису. У XVIII столітті винаходять секундомір і час стає щільнішим, він буквально протікає в майбутнє. Утопії стають футурологіями.


Луї-Себастьян Мерсьє пише книжку «Рік 2440», у якій змальовує свої прогулянки уві сні Парижем XXV століття. Місто вражає своєю чистотою. Люди віддають перевагу пішим прогулянкам, а не каретам (на заздрість сучасним урбаністам). Добробут і просвіта сягають небачених висот. Статки не мають ваги: шанованій людині на знак визнання та поваги дарують капелюха з її ім’ям, що надає право вільно відвідувати монарха.

Консервативній програмі та шаблонній естетиці кампанії чинного президента протиставлено продукт, у якому візію упаковано у формат комедійного серіалу. Ці телевізійні мрії нічого не обіцяють виборцеві, й тому не передбачають жодної відповідальності автора 


Щоправда, з монархом Мерсьє дещо погарячкував. Бо лише через 20 років від часу публікації роману, а саме 21 січня 1793-го, літератор-візіонер стане свідком страти Людовіка XVI — 66-го короля Франції.

 


Велика французька революція почне новий безпрецедентний цивілізаційний проект, уперше в історії орієнтований на майбутнє. Ця категорія стане однією з ключових у наступних ідеологемах Нового й Новітнього часів. Дехто з нас ще встигне застати комуністичний концепт «світлого майбутнього» в його активному побутуванні. Щоправда, до пізньорадянських часів він устиг виродитися, набувши радше анекдотичних рис.


Сьогодні, у постфукуямівську епоху, великі ідеологічні проекти, спрямовані в майбутнє, змінилися гібридними конструктами, орієнтованими на відтворення великого минулого. Таким є імперсько-радянський «русский мир», про це й ностальгічне «Make America Great Again».

 

Читайте також: Вільні та демократичні


Однак люди не готові так просто відмовлятися від спрямованих у прекрасне майбуття колективних візій. Мріяти, щоправда, наш сучасник воліє не відкрито, як колись, а радше завуальовано. І грамотний політтехнолог, прорахувавши цю потребу масового виборця бути загіпнотизованим непевними, але чаруючими картинами майбутнього, знімає електоральні вершки. Поточні вибори — яскравий приклад. Консервативній програмі та шаблонній естетиці кампанії чинного президента протиставлено високотехнологічний продукт, у якому візію упаковано у формат комедійного серіалу. Ці телевізійні мрії нічого не обіцяють виборцеві, вони ж не є класичними політичними висловлюваннями й тому не передбачають жодної відповідальності автора. Однак долучення до колективного марення працює як класичний фрейдистський «сон — здійснення бажання». У телесеріалі «Слуга народу» українці можуть відчути всю радість звершень: повернути Крим, об’єднати Схід і Захід країни з допомогою шахтарів, віддати всі борги МВФ і зрештою пережити справжнісінький катарсис. А головне — для цього практично нічого не треба робити. Адже вогонь Всесвітньої Популістичної Революції, що розгорається просто в нас на очах, живиться енергією уваги. 


Напрочуд показовими є слова Зеленського на прес-конференції за результатами першого туру виборів. На запитання журналістки про те, що він сказав би Путіну, якби побачив його, кандидат відповів: «Якщо зустрінуся з паном Путіним, я йому скажу: ну нарешті ви повернули наші території. Скільки готові ще компенсувати грошей за те, що відібрали наші території та допомагали людям, які брали участь в ескалації Криму і Донбасу, допомагали на всьому їхньому страшному, жорстокому, огидному шляху?». Тобто досвідчений медійник робить вербальну «монтажну склейку» й знову-таки пересуває дію в прекрасне майбутнє, де всі проблеми позаду, Крим і Донбас повернуто Україні, а чоло кожного порядного громадянина вінчає капелюх із вишитим ім’ям — найвище визнання заслуг у цьому прекрасному новому світі.