Володимир Панченко

Нечиста сила

19 Квітня 2019
У повісті Михайла Коцюбинського «Fata morgana», написаній понад 100 років тому, є сцена, у якій збунтовані селяни громлять панську гуральню.

Був час «грабіжок»: 1905 рік; українські села оголосили «вій­­ну палацам», запалали ненависні маєтки… На повну силу запрацював вибуховий механізм стихійного селянського соціалізму: виходь на стезю помсти і встановлюй справедливість так, як сам її розумієш! Грабуй награбоване! Відбирай чуже і роби його своїм! 


Селян охопив «дух руйнування»: знетямлені, вони б’ють і палять усе підряд. Андрій Волик (спролетаризований селянин, як писали про нього радянські коментатори Коцюбинського) і собі трощить кілком панський рояль, ламає «галузки живих рослин», перекидає вазони — мститься навіть їм.


«Все злилось в однім божевіллі», — пояснює авторська ремарка, проте й поза тим картина масового безуму не може не вразити. Бунтівники влаштовують справжню оргію: цистерни зі спиртом уже горять, а селяни все одно зачерпують «вогненну воду» (як сказали б індіанці — герої Фенімора Купера), п’ють, навісніють, втішаються тим, що цієї миті здається їм ВОЛЕЮ… «Гуляйте, діти! Прийшов наш день», — підбурює їх ситуативний «вождь», харизматичний, несамовитий демон руйнування Хома Гудзь, викрикуючи саме те, що його односельцям і хочеться чути…

 

Читайте також: «Декомунізуємо» Яновського?


Але Михайло Коцюбинський, змальовуючи цей парок­сизм селянської помсти, крапку не ставить. Після вибуху ненависті настає час «похмілля» — і ось ми бачимо вже зовсім інших, «в’ялих, спорожнених наче, лінивих», «якихось непевних» людей, що ходять селом. Бачимо й Андрія Волика. Його й Панаса Кандзюбу потягло «оглядати руїни» (колись так само на місце скоєного вбивства мимохіть подався і студент Раскольніков, герой роману «Злочин і кара» Фьодора Достоєвского, — кожен криміналіст знає, що то психологічна закономірність!). У душах Андрія й Панаса наростає страх, і Коцюбинський блискуче демонструє метаморфози, що відбуваються з учорашніми погромниками:

— Геть все сплюндрували, — обізвався Андрій.
— Хіба то ми?
Андрій здивувався:
— Як то не ми? А хто ж?
— Нечиста сила.

Он як! Тепер Панасові страшно, бо в нього з’являється думка про відповідальність за скоєне… І він не один такий. Перелякані селяни вирішують зрештою, що буде краще, якщо вони самі, не чекаючи покликаних паном козаків, розправляться зі своїми ватажками. І жахлива розправа справді відбувається… «Страх родив підлість», — гірко констатує автор.

Уся коротка політична історія Володимира Зеленського — це чистої води авантюра. Проте авантюра вдається. І нащадки Андрія Волика напоготові. вони ладні показати велику дулю «старим» можновладцям і внести на руках в інавгураційний зал «Хлєстакова — Голохвастова — Бендера», щоб тільки почуття помсти було сите


Цей, здавалося б, локальний апокаліпсис 1905 року Михайло Коцюбинський показав так, що в ньому, наче в краплі води, можна побачити сценарії всього нашого ХХ століття. Не знаю, чи відома була письменникові праця Ґюстава Лебона «Психологія соціалізму», проте як художник він мав справу з тією самою психологією натовпу, яку досліджував Лебон. Обоє вони бачили, що людина, ставши частиною збудженого натовпу, втрачає себе, стає такою, як усі (Андрій Волик!). Маса ірраціональна. Вона легко піддається навіюванню, тим паче що й «вожді», вигулькнувши мовби з-під землі, вміють вгадувати та підхоплювати настрій натовпу (Хома Гудзь!). А коли настає час отверезіння, масове «Я» (як сказав би Зіґмунд Фройд) намагається відгородитися від відповідальності, мовляв, то не ми, то все «нечиста сила» наробила, біс поплутав…


Історія, розказана Михайлом Коцюбинським ще 1910 року, останніми тижнями й днями згадується часто. Переживаємо виборчу лихоманку, а враження таке, ніби невидимий Хома Гудзь підштовхує в плече: «Гуляйте, діти! Прийшов наш день!». І засвічується перед очима мільйонів виборців-телеглядачів чарівна fata morgana (марево). І здається їм, що вони ось-ось те марево впіймають, здобудуть, завоюють — нехай лишень звільняться 21 квітня від власної ненависті, помстившись чинному президентові! За що саме? Хтозна. У кожного знайдуться свої причини, тим паче що й помилок влада наробила за п’ять років таки чимало (бо не треба було замикатися у власній шкаралупі, уникаючи діалогу із суспільством!).

 

Читайте також: Привіт Чіпці Варенику від пані Боварі


«Марево» цього разу має ім’я: Зеленський. Уся його, Володимира Зеленського, коротка політична історія — це чистої води авантюра. Проте авантюра вдається. І нащадки Андрія Волика напоготові. Вони заряджені емоціями; вони ладні показати велику дулю «старим» можновладцям і внести на руках в інавгураційний зал бодай «Хлєстакова — Голохвастова — Бендера», щоб тільки почуття помсти було сите.


Що буде потім? Нецікаво знати. «Гуральню» треба розгромити сьогодні, а «панича Льольо» прогнати геть. 


Проте настане ж і день завтрашній, адже життя триває. І тоді ловцям марева доведеться йти «оглядати руїни». І тихо жахатися. І переконувати самих себе, наляканих: то не ми сплюндрували, то нечиста сила.