ОНУХ

Подорож

8 Травня 2019
Подорожуючи весняною Польщею, я провідав «старий» мотлох. Часто вже не впізнаю місць, де не був понад 30 років. Їхній давніший вигляд затерся в пам’яті, а зміни, які сталися, не допомагають пригадати вулиці, будинки, площі, сквери. Я зустрічаюся з давніми знайомими, деяких із них не бачив роками і маю враження, ніби зустрічаю, власне, нових давніх знайомих.


У четвер був у Лодзі, відвідав музей, погуляв відомою оновленою вулицею Пйотрковською, навідався до легендарної кінематографічної школи, де навчалися Вайда, Полянський і Кесльовський. Увечері був на прем’єрі фільму авторства моєї доброї знайомої ще зі студентських літ. 

 

Читайте також: Подушка безпеки


Подорожуючи, я з власної волі немов відтятий від щохвилинних подразників, які щодня забезпечують мені преса, телебачення, соціальні мережі, однак увечері заглядаю на свою сторінку у Facebook і дивлюся, чим живе інтернет цієї хвилини, цієї години, може, протягом дня або двох.

 


Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про українську мову. Це закон, якого давно чекали, але все-таки для багатьох він суперечливий. Про те, якою мірою суперечливий, я дізнався із записів своїх фейсбучних друзів. Але поміж них вибрав пости моїх справжніх знайомих, яких знаю дуже добре від часу, коли наприкінці 1990-х приїхав працювати в Україну. Це було вже понад 20 років тому. Цікаво, як змінилися люди або як вони наново розкриваються в теперішній ситуації.

 


Аксінья Куріна, журналіст, кіносценарист, кінокритик, пише: «Язык — дом бытия». Это тот самый случай, когда с Хайдеггером спорить не хочется. Он прав. Что делать, когда этот дом у тебя силой пытаются отнять?…Как голосовали за законопроект о языке № 5670-д, дискриминирующий права русскоязычных украинцев. Сохраните линк, пригодится перед парламентскими выборами. Сергей Лещенко не голосовал».

 

Читайте також: Людський фактор

 

Я не цитую всіх відповідей, які спровокували пости Аксіньї, але одна з них видається мені особливою. Її автором є письменник і перекладач Андрій Бондар, який швидко проаналізував позицію Аксіньї: «Російські націоналісти в Україні, які люблять себе називати «лібералами», у моменти напруження їхньої боротьби за «права людини» вдаються до відверто неполіткоректних суджень і тверджень.
Ось, наприклад, Аксінья Куріна не далі, як учора, пише про «диктатуру рагулизма». А так то вона, звісно, лібералка.

 


…І тут Аксінья, звісно, солідарна з відвертими українофобами — вже без жодних химер і надбудов. Тільки вона досі «лібералка». У неї багато респектабельних друзів, вона працює на 13-му поверсі й займається — і це не жарти — правами людини. Їй ніхто не дорікне, що вона російська націоналістка й українофобка, тому що вона для всіх: 1) лібералка; 2) борець за права людини; 3) жінка. Фініта. Ніхто навіть не скаже їй: «Аксінья, що ти виписуєш? Зупинись, подумай, озирнись навколо, подивися на розкладку з газетами на станції метро «Арсенальна»...

Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про українську мову. Це закон, якого давно чекали, але все-таки для багатьох він суперечливий. Про те, якою мірою суперечливий, я дізнався із записів моїх фейсбучних друзів


Мою увагу привернув ще один допис. Його автор — Наталя Філоненко, відома активна кураторка сучасного мистецтва в 1990-х і на початку 2000-х, яка від певного часу живе у Ванкувері. «В Украине украинский язык государственный. Что тут ужасного, странного или ненормального? Наблюдала, как корежило некоторых депутатов при голосовании за мову, как будто крест подносили к одержимому дьяволом!»

 


…Коли слухаю і читаю весь цей жахливий срач про мовне питання, то стає дуже сумно. І здається, що ми ще не Україна, а все ще якийсь ошметок Радянського Союзу, де дуже великий відсоток населення не розуміє ні мети, ні шляху до вільної країни з європейськими цінностями, ненавидить усе українське й люто пручається кожному кроку в цьому напрямку.
Але ж згадую: «Ніколи не здавайся!». «Keep up!» — каже мій учитель йоги. Кожна криза в житті може бути використана для власного розвитку. 

 


То зроблю, що можу: почну із себе і перейду нарешті на нашу чудову співочу мову, якою, на жаль, не дуже добре володію. Вже давно тут говоримо про це з моєю найкращою подругою, але якось не зважувалися, бо заважали бажання комфорту, інертність та різні дурні виправдання, як, наприклад, «я жертва колоніальної русифікації».

 

Читайте також: Серце в полум'ї


«Хоча я більш упевнена, коли говорю російською, але кілька лекцій, які збираюся прочитати в Києві в травні-червні, будуть українською. Тепер переконана, що так краще!»
Позиція Наталі є для мене підтвердженням, що в нас усе попереду й усе можливо. Андрій, як і завжди, прозірливий у своїй відвертості та принциповості, а Аксінья... Що ж, вона ніколи не розмовляла зі мною українською мовою, хоча знала, що я дуже погано володію російську. Була в цьому послідовна, може, навіть принципова і такою, мабуть, лишиться. Троє знайомих, різні позиції, хоча їх поєднує минуле, а головне — майбутнє.

 


Подорожуючи Польщею, я зацікавився, як вирішено питання захисту польської мови. У преамбулі до закону написано, навіщо треба захищати мову:
«Польська мова є головним елементом національної ідентичності й набутком національної культури.

 


З огляду на історичний досвід, коли боротьба завойовників та окупантів із польською мовою була інструментом денаціоналізації, з огляду на потребу захисту національної ідентичності в процесі глобалізації визнано, що польська культура становить внесок у будову спільної, культурно розмаїтої Європи, а збереження тієї культури та її розвиток можливі тільки через захист польської мови. Визнано, що цей захист — обов’язок усіх державних органів та інституцій Республіки Польща та обов’язок її громадян».

 


Почнімо з прийняття цих простих істин, далі на нас чекає спільна подорож, а під час неї — втілення цих істин у життя: без образ, без агресії, без відкидання. Подорожуймо разом.