Тарас Лютий

Мислити коректно

8 Травня 2019
У далекі доісторичні часи сила інстинктів була вагомою передумовою людського виживання в природному бутті. Тепер без інстинктів, певна річ, теж не обійдешся, втім, як виявляється, менше покладатися на них майже ні в кого не виходить. А що як саме через це люди й досі не спроможні вишпортатися зі своїх депресій і песимістичних настроїв?

Приблизно таким є один із лейтмотивів книжки Ганса Рослінґа «Фактологія» (2018). На її сторінках не раз виринають зауваги такого штибу: сучасна людина як ніколи сповнена переконань, що вона чудово обізнана в багатьох питаннях, а тимчасом все одно потрапляє в ситуації невігластва. Виявляється, ми чомусь ігноруємо силу-силенну фактів, натомість послуговуємося стереотипними уявленнями й від того постійно переживаємо стреси. І річ не тільки в медіа, які справді миттєво розносять погані новини чи хибну інформацію, чим зворушують наш інстинкт страху. Скидається на те, що ми просто таки налаштовані мислити драматизовано.

 

Читайте також: Життя як видовисько


Наприклад, не раз випадає чути переконаність у тому, що нинішній світ розділений на дві великі частини: мовляв, одна живе в цілковитому достатку, друга — лише животіє в злиднях. Але коли вичитуєш у викладі й спостерігаєш у графіках Рослінґа, що немає разючого розриву між передовими країнами Заходу й тими, які розвиваються, то це враз здається тобі ніби якимсь ошуканством. Однак автор далі наполягає: так стається тому, що ми перебуваємо в полоні бінарного мислення, на підставі якого воліємо все протиставляти. Але теперішня більшість світового людства, або ж 75%, живе собі із середнім рівнем достатку. Це, безперечно, не можна вважати розкішшю, проте все пізнається в порівнянні. Ідеться передовсім про задоволення базових потреб та наявність елементарних благ. Кажучи інакше, 5 із 7,5 млрд сучасних людей є нехай і не заможними, проте орієнтованими на споживання.

 


Перебуваючи в полоні того інстинкту, що розрив між людьми разючий, і не помічаючи повільних переходів до кращого життя, бодай порівняно з нашими предками, ми чимдуж виявляємо схильність до того, щоби фіксувати контрасти. І коли постійно отримуємо повідомлення про негаразди, адже добрими новинами нікого не здивуєш, нам одразу ж кортить збудувати будь-який негативний сценарій розвитку. Бо мислити крайнощами простіше, як і звертати увагу на погане.

 

Читайте також: The медійний персонаж


Наводячи прості факти, Рослінґ показує, як за кілька століть людство поступово долало голод і бідність, збільшуючи тривалість життя. Хоча телевізор зображує все далеко не так. І нехай інформацію ми отримуємо значно швидше й ефективніше, та все одно здається, що дуже вибірково. Звісно, не годиться заплющувати очі на кепські речі. Та варто зрозуміти: поруч із проблемами є й позитив, а негаразди мають таки переростати в щось краще. Проте стерегтися потрібно й прикрашання. Треба покинути підгодовувати страхи, нареш­ті відірватися від переконання, що все розвивається лінійно, і почати зважати на непостійні та криволінійні тенденції.

Саме тому, що ми перебуваємо у вирі змін, люди ладні безперестану торочити про зубожіння, затримуючи погляд винятково на труднощах і вимірюючи геть усе парою протилежностей — зрада чи перемога


Рослінґ докладно розгортає аргументацію про наші перебільшення: стається й так, що шкодять частіше психологічні стани, а не речі чи події, яких ми найбільше боїмося. Реальні та уявні жахіття розходяться кардинально. Хай там як, іще не достатньо заспокоїтися й навчитися визначати, чим насправді є небезпека. Здатність класифікувати й узагальнювати теж може бути неточною, а отже, вона неодмінно потребуватиме корекції та перевірки. Те саме доводиться казати й про показові приклади, якими нібито досить легко все пояснювати.

 


А кому ж із нас не знайомий інстинкт долі? З уявленням про тотальну приреченість особливих аргументів не потрібно. І не треба порпатися в дрібничках, вибираючи крихти фактів. Якщо хтось вирішує, що йому раз і назавжди вистачає отриманої колись інформації, то інстинкт долі від цього тільки посилюватиметься. Доля — категорія, якою можна оперувати, маючи справу мало не з вічністю, і куди важче розуміти, що культури змінюються неспішно. Щоби відчути різницю, знадобиться, може, і не одне десятиліття.

 

Читайте також: Влада друкованого слова


Перспектива бачення проблеми теж відіграє не останню роль. Здається, якщо десь щось спрацювало, то воно неодмінно стане панацеєю. Перетворивши добру ідею на шаб­лон, можна нічого й не аналізувати. З тих самих причин не існує й експертів-універсалів. А на додачу немає єдиного показника, за допомогою якого вдалося б остаточно виміряти успіх або поступ. І на останок, підкреслює Рослінґ, не треба думати, нібито вся справа полягає у фактах і цифрах. Вони важливі, та не лише вони.

 


То чи не слід тоді набратися сміливості й спілкуватися з тими, хто має відмінні погляди? У кожному разі що наші, що чиїсь знання все одно обмежені. Найлегше все звести до простенької причини чи наполягати, що всі тебе дурять. Але шукати винних — популярна забава. Саме тому, що ми перебуваємо у вирі змін, люди ладні безперестану торочити про зубожіння, затримуючи погляд винятково на труднощах і вимірюючи геть усе парою протилежностей — зрада чи перемога.