Ігор Лосєв

Ідентичність як процес

21 Травня 2019
Нинішня, тепер уже глобальна, гібридна війна (9 травня Кремль організував «безсмертні полки» в багатьох містах світу на різних континентах) суттєво підвищує інтерес до феномену національно-культурної ідентичності як одного з найпотужніших запобіжників цій руйнівній гібридності.

 Ідентичність у XVIII–XIX століттях називали «голосом ґрунту й крові», що символізувало вкорінення людини у власні етнос, мову, історію та рідну культуру на території проживання свого народу. Це створювало певні природні прикордонні смуги, які захищали держави та нації від імперських глобалістичних проектів (починаючи від війн Наполеона до «Всесвітнього Радянського Союзу» Комінтерну та «Нової Європи» Адольфа Гітлера). Звісно, згадане явище, як і будь-яке, може мати інший бік, що проявлятиметься у створенні ізольованих етнократій, проте цього, за великого бажання, також можна уникнути. Нині людству намагаються накинути глобалістичні проекти ісламістів («всесвітній халіфат»), китайських неокомуністів (хоча там уникають дефініцій, що лякають західну пуб­ліку) та російських неочекістів («русский мир»). Усі вони так чи інакше намагаються сприяти розмиванню чужих ідентичностей в ім’я диктатури власної, що повин­на поширитися на решту світу, якщо той світ буде не здатний на ефективний спротив.

 

Читайте також: За російським аусвайсом


Отже, зміцнення національно-культурної ідентичності є одним із важливих фронтів цієї глобальної війни цивілізацій. Очевидно, що міцність ідентичності доволі різна в кожному конкретному випадку. Є нації, що мають ідентичність, так би мовити, із «ласки Божої», через від початку різку й очевидну протилежність іншим націям: дуже відмінні мову, історію, культурну традицію, релігію тощо. Якщо такого високого бар’єра чи глибокої прірви немає, то ідентичність є продуктом більш чи менш тривалого формування, себто це процес, у якому мають брати участь не лише люди (громадянське суспільство), а й влада (за наявності держави) з усіма її механізмами, важелями й можливостями. Це відбувається тоді, коли представники влади розуміють, що в історичній перспективі це настільки важливе й вирішальне явище в контексті національної стратегії, із яким не можуть зрівнятися швидкоплинні фінансові інтереси чи владно-політичні інтриги.

Українська держава матиме надійні перспективи існування, тільки якщо українська ідентичність стане головною та вирішальною в суспільстві, такою, що визначатиме культурний і політичний клімат у країні

 

Кроки держав щодо формування ідентичності (над усе в постколоніальних суспільствах, де зберігається культурний вплив метрополії) можуть бути дуже різноманітними. Приміром, в Аргентині влада всіляко культивує місцеві, діалектні особливості іспанської мови, офіційно надаючи їм статус літературної норми аргентинського варіанта іспанської, бо Аргентина має бути суверенною та самобутньою країною, а не заморською філією Іспанії. Інакше за що боролися Libertadores — визволителі Сан-Мартін і Болівар? Чимало робиться державою й у Канаді, щоб вона не перетворювалася на копію могутньої країни на південь від її кордону.


На ідентичності тримається держава, бо без націо­нально-культурної визначеності людська маса може швидко й легко змінювати свою політичну та громадську лояльність, свій статус, свої геополітичні орієнтації тощо. Ідентичність — це своєрідний якір держави, що не дає її народу розпорошуватися між різними інодержавними потугами й центрами сили.

 

Читайте також: Що дають?


Якщо ж казати про Українську державу, то починаю­чи з 1991 року в боротьбі за формування власної ідентичності вона постійно прагнула посісти нейтральну позицію. Нехай собі прихильники українства й «русского мира» воюють між собою (щоб тільки не побилися сильно), а державна влада має бути «понад бійкою» і спокійно спостерігати, хто переможе. Так було за Кравчука, Кучми, Ющенка, а ось уже Янукович потроху дрейфував на бік російської сили.
Держава, якщо не хоче припинити своє існування чи втратити великі території, повинна припинити грати в нейтралітет і чітко визначитися на боці прихильників України. Це почав робити Порошенко в останній рік каденції, але вже було запізно. Він дуже важко долав власну невизначеність, свої комплекси, страх перед «цинічними бандерами», перед осудом Москви й західних партнерів. Однак згодом доволі натурально ввійшов у роль і зрісся з нею. Українська держава матиме надійні перспективи існування, тільки якщо українська ідентичність стане головною та вирішальною в суспільстві, такою, що визначатиме культурний і політичний клімат у країні.


Народові, позбавленому міцної національної ідентичності, можна накинути в президенти кого завгодно, хоч китайську принцесу з манчжурської династії. У 1990-ті роки ХХ століття московські політтехнологи хизувалися тим, що можуть зробити депутатом будь-яку істоту, хоч мавпу (це лише питання ресурсів і технологій). Проте за наявності потужної ідентичності, національної самосвідомості, критичного й відповідального мислення таке неможливо. А поки що величезна кількість українців, незважаючи на агресивну війну Росії проти їхньої країни, продовжує вірити у «братерські міфи» Кремля. Це наслідки розмитої або несформованої ідентичності, нерозуміння того, що ми інший народ (дуже часто воно виховане свідомими зусиллями пропаганди). Тому й мають успіх серед певної кількості громадян України мантри Путіна про «один народ», на основі яких заперечується право українців на власну суверенну державу…