Тарас Лютий

Зворотний бік приколів

24 Травня 2019
Годі думати, що існує бодай щось найдосконаліше у світі. Позаяк чи не кожне досягнення може легко зійти на пси, і немає на те ніякої ради. Неперевершеними можуть бути хіба що ідеології чи реклама. Та й то коли їх відповідним чином подати.

Напевно, немає сенсу помишляти про золоті часи історії людства, коли все відбувалося за якимось виваженим планом. Лондонський журналіст Том Філліпс нещодавно видав книжку з назвою «Людство. Стисло про те, як ми все про..али» (2018), де в гумористичній і навіть дещо простакуватій формі спробував переказати найбільш промовисті випадки, що змушують замислитися про людську велич, а водночас і прикрі прорахунки. З’ясовується, що людям віддавна було властиво водночас підноситися й потрапляти в халепу. І нехай ми гордовито прагнемо називатися homo sapiens, раз по раз нам таки випадає скотитися до глупства.


Можна наводити тисячі прикладів того, якою майстерною є наша інтелектуальна діяльність. Та химерності їй зовсім не бракує. І хто в біса примушує людину ухвалювати всі оці рішення, що обертаються сміховинністю чи безглуздям? Приміром, у нашому мисленні ми, хочемо того чи ні, а таки вдаємося до спрощень та узагальнень. Особливо коли мимоволі перетворюємо з випадковості на закономірність. Тобто бачимо її навіть тоді, коли немає чогось подібного й близько. У своїх думках, виявляється, ми теж любимо доходити до скрути й послуговуємося першою-ліпшою інформацією, щоб набудувати повітряних палаців. Трапляється, що нам просто не хочеться диверсифікувати дані й ми просто вдовольняємося наявним.

 

Читайте також: Життя як видовисько


Якщо телевізор є нашим єдиним джерелом інформації, то незабаром з’явиться переконання, що у світі панують тотальна злочинність, казнокрадство, розбещеність, злидні, негода тощо. З усіх наявних загроз нас вражатимуть найбільш видовищні, а до банальних, нехай вони й статистично переважатимуть, нам не буде ніякого діла. Виявляється, це ціла проблема — впоратися з тим, до чого мимоволі тягнеться наш мозок. Філліпс покликається на відому когнітивну проблему Девіда Даннінґа й Джастіна Крюґера про те, що досвідчені та вправні люди зазвичай скромно оцінюють свої знання і вміння, а нахабні зухвало перебільшують власні компетентності. Якщо цим розбитним задавакам таки поталанить переконати інших у тому, що тільки вони є найкращими знавцями світу, все, вважайте, що ще на одну ідеологічну систему стало більше. Погане планування, невміння вираховувати ризики, легкість поділу світу на своїх і чужих, впертість щодо власних переконань, не маючи для того особливих підстав, схильність піддаватися страхам і паніці — усе це теж ознаки людської некритичності.

Якщо телевізор є нашим єдиним джерелом інформації, то незабаром з’явиться переконання, що у світі панують тотальна злочинність, казнокрадство, розбещеність, злидні, негода тощо. З усіх наявних загроз нас вражатимуть найбільш видовищні, а до банальних, нехай вони й статистично переважатимуть, нам не буде ніякого діла


Нарешті, можна показати, як усе це стається, на конкретних прикладах, яких Філліпс назбирав чимало. Напевно, багатьом відома історія про те, як у радянські часи заради вирощування бавовни в пустелі переспрямували води двох річок, а в результаті отримали зміліле Аральське море. Усе це призвело до екологічних катастроф і занапастило інші види промисловості, як-от рибальство. Так само тільки тепер ми починаємо замислюватися про згубні наслідки продукування пластику, якого з початку його першого використання від 1950-х уже накопичилося понад 8300 млн метричних тонн, а вагома частка цього «добра» просто лежить чи плаває на поверхні. Що там казати, хіба ж могли собі помислити люди, що така хороша справа, як одомашнення диких тварин, може колись обернутися епідемічними хворобами? А якщо пригадати, що в 1920-ті популяція австралійських кроликів, яких у певний час завезли на континент, сягнула 10 млрд, доведеться тільки знизати плечима, довідавшись, що ці ненажерливі орави могли зробити з тамтешньою флорою.

 

Читайте також: The медійний персонаж


Якщо продовжити приклади з еко­­системами, то, напевно, доведеться довго оговтуватися, дізнавшись про те, як у комуністичному Китаї після 1949 року перетворювали країну з аграрної на індустріальну. Для цього велася запекла війна проти комарів, щурів, мух та горобців. І тільки винищивши останніх, тамтешні реформатори збагнули, що відкрили шлях для навали іншого шкідника — сарани. А це стало одним із чинників, які призвели до голоду 1959 і 1962 років. Не треба думати, що в капіталістичному світі не було таких прорахунків. Філліпс розповідає, як очільник Американського товариства акліматизації, будучи неабияким шанувальником Шекспіра, вирішив у 1890-му завезти з Великої Британії всі види птахів, згадані у творах великого драматурга. Найплодовитішими виявилися шпаки, яких тепер налічується близько 200 млн і які завдають неймовірної шкоди фермерським угіддям.


А якщо ці приклади приправити історіями про дивацтва можновладців і диктаторів, які замість того, щоб зосередитися на справі правління, або зводили казкові замки, як король Баварії Людвіґ ІІ, або перейменовували місяці, сорти дині чи клятву Гіппократа власним іменем, як Туркменбаші, то можна тільки здогадуватися, до чого дійде політичний стан у державі, коли приколами починає займатися не сам очільник країни, а мало не весь народ.