Станіслав Козлюк

Меморіал vs. розслідування

27 Травня 2019
Меморіал Небесній сотні у Києві потрібен. Проте заради нього дехто готовий пожертвувати розслідуваннями злочинів часів Революції гідності.

Центр Києва. Група з кількох десятків «невідомих патріотів» лупає залізний паркан, яким недавно оточили вулицю Інститутську. При цьому раз у раз скандують: «Розслідуйте вбивства Майдану!». Приборкувати протест і рятувати будівельну огорожу прибігає спецпідрозділ поліції: в шоломах, з кийками. Хтось у гарячці навіть дістає пістолет. Втім, силовиків заспокоюють родичі героїв Небесної сотні та їхні адвокати. Та й рятувати вже нічого – металева огорожа майже повністю лежить на землі. Аби її знести, вистачило п’яти хвилин. На відкриту вулицю одразу йдуть люди. Наступного дня сюди приходять майданівці, родичі загиблих та їхні адвокати. Всю інститутську вони обтягують червоно-білими стрічками, на стовпах розвішують нагадування: «Місце злочину, триває слідчий експеримент».

 

Для пересічного спостерігача ці події, здається, малозрозумілі. Ще в момент повалення паркану перехожі цікавилися у поліції діалогу, мовляв, що ж це коїться? Відповідь представників закону була проста: «Тут мають будувати музей Небесній сотні, а оці люди – вони проти». Щоправда, таке пояснення не зовсім правильне. Навіть більше – маніпулятивне. Але просте і зрозуміле. У будь-якому разі зрозуміліше, ніж спроби розібратися в тому, хто протестує, проти чого і з яких причин.

 

Читайте також: Справи Майдану: чергові загрози

 

На загал відомо, що ледь не з 2014 року існували різноманітні плани з меморіалізації загиблих під час Революції гідності. Лунали різні пропозиції, однак врешті відбувся конкурс. На якому переміг українсько-нідерландський проект архітектурного бюро MI studio. Згідно із ним, Інститутська мала кардинально змінитися й перетворитися на величезний меморіал: частину схилу біля Жовтневого палацу мали зрізати, аби встановити плити з іменами загиблих, бруківку знімали й перекладали наново, а верхня частина вулиці мала б стати парком. Пізніше відбувся ще один конкурс – цього разу на будівництво музею Революції. За планом, цю будівлю мали звести на Інститутській навпроти виходу з метро «Хрещатик». Старт реконструкції Інститутської мали починати минулого року, однак існувала судова заборона на будь-які роботи на цій території, оскільки на місці злочину не можна нічого будувати. Але в лютому цього року на вулиці з’явився зелений паркан, пізніше заборону на будівництво скасували в суді, а у травні робітники почали знімати бруківку, аби помити її і перекласти наново. Не встигли. Роботи зупинили протестувальники. А представники Музею Революції заявили про «погром». Тих, хто виступає проти будівництва, назвали «крикунами». І взагалі, мовляв, вони проти будівництва музею. І меморіалу (щоправда, протест викликає виключно реконструкція Інститутської, але кому потрібні деталі?)

 

А тепер спробуємо заглибитися в історію. З 2014 року на Інститутській час від часу проводять слідчі експерименти. Які стосуються різних злочинів часів Майдану. Найбільше їх, якщо не зраджує пам’ять, відбулося щодо убивств та поранень протестувальників 20 лютого. Вже у 2016-му, коли у Святошинському райсуді почали слухати справу про масові розстріли в центрі Києва, слідство почало отримувати нові відео- та фотодокази. З’являлися нові свідки подій. Отриману інформацію необхідно було перевірити. Це почали робити у 2017-му, однак в певний момент розслідування в прямому сенсі слова зіштовхнулося з тимчасовим меморіалом Небесній сотні біля виходу з метро «Хрещатик». Портрети загиблих перекривали сектори обстрілу, тобто не давали з’ясувати, з якого саме місця стріляли в людей. Коли ж слідство попросило меморіал перенести на кілька метрів, з’ясувалося, що відповідальних не існує. Статус самого пам’ятника невідомий. І він не закріплений ані за комунальними службами Києва, ані за Музеєм Майдану, ані за кимось іще. Принаймні, про це заявляли і слідчі прокуратури, і родичі Небесної сотні, і їхні адвокати. Аби зберегти Інститутську для подальшої роботи, прокуратура наклала на неї арешт. Говорячи простіше – отримала судову заборону будь-яким чином змінювати зовнішній вигляд вулиці. Слідчі експерименти, з проблемами, але тривали до лютого цього року. Допоки не з’явився той самий зелений будівельний паркан. Тоді директор Музею Революції Ігор Пошивайло запевняв: всі дозволи він отримав, йдеться лише про підготовчі роботи, з прокуратурою все узгодили. Але в Управлінні спецрозслідувань, яке розслідує злочини часів Майдану, про такі узгодження не чули. Вже у березні понад 20 родин Небесної сотні виступили з відкритим листом, у якому просили не чіпати Інститутську. Аби слідство завершилося, як слід. У травні на перехресті Інститутської і Хрещатика мали відбутися слідчі експерименти щодо вбивства Олександра Плеханова (це події 18 лютого 2014-го). Розслідувачам вдалося з’ясувати місце загибелі хлопця лише в березні цього року. Коли його матір серед терабайтів відеозаписів змогла впізнати сина. Але експеримент не відбувся. Бо почалася реконструкція.

 

Читайте також: Справа Крисіна: циркуляція за гратами

 

І знову виявилося, що Музей Революції отримав на це дозвіл у Генпрокуратури. І знову не в Управлінні спецрозслідувань. Як повідомили ЗМІ, цей дозвіл давала заступниця Юрія Луценка Анжела Стрижевська. А як переконували автора цих рядків прокурори і слідчі, причетні до розслідування справ Майдану, ще у квітні вона разом із Луценком підганяла їхню роботу, аби швидше почати будівництво меморіалу загиблим. При цьому, здається, нехтуючи розслідуванням.

 

Адвокати ж і частина родин Небесної сотні заявляють: вони в жодному разі ані проти меморіалу, ані проти будівлі самого Музею. Вони проти реконструкції Інститутської. Адже це знищує місце злочину. «Наших родичів ми уже не повернем, але нам важливо, аби винні у їх убивствах отримали покарання», – заявили вони. Адвокати додають: невідомо, хто саме і коли прописував вимоги до конкурсу самого меморіалу. Адже там би мав бути простий рядок: лишити ландшафт і об’єкти на Інститутській незмінними. Оскільки це важливо для розслідування. Щоби було зрозуміло, вони додають: навіть зняття бруківки може вплинути на результати – як мінімум це зміна висоти відносно точки, з якої велася стрільба по людях. Або ж, як у випадку із Плехановим – це знищення відміток із місцями поранень і загибелі людей. До всього, досі тривають судові засідання у справах Майдану. Часом їх буває більше десятка на тиждень. Й інформацію, отриману в цих судах, в ідеалі, треба б перевіряти на місцевості. Незміненій місцевості. Тим паче, що частина обвинувачених досі не давала свідчень. А в майбутньому їхні слова потрібно буде якось підтверджувати. Втім, якщо не існуватиме вулиці, на якій відбувалися ті злочини – то й підтверджувати нічого. Адже будь-яку комп’ютерну модель, чи будь-який відеозапис можна буде поставити під сумнів. Знаючи стратегію захисту колишніх силовиків – так обов’язково зроблять.

 

Читайте також: «Грузинські снайпери»: привид третьої сили

 

Музей Революції ж наполягає: меморіал будувати потрібно зараз. Гроші уже виділені, на горизонті реванш поганців і не факт, що у майбутньому влада дасть збудувати на Інститутській хоча б щось. Тож треба кувати, доки гаряче. А слідство… як там частина суспільства каже? «Та скільки ж можна розслідувати?! Де результат?!», чи «5 років минуло! Чому експерименти тільки зараз?!», або «Коли ви ці експерименти завершите, давайте уже меморіал!!!». От тільки є один маленький нюанс: точної дати завершення слідчих експериментів не існує в природі. Бо ж ніхто не знає, коли завершаться суди у справах Майдану і скільки нової інформації там вдасться отримати. Для прикладу, у Вільнюсі розстріл у телецентрі стався 1991-го, досудове слідство, із перервами, тривало до 2014-го. Що ж до наших реалій, то раніше прокуратура намагалася називати конкретні числа, місяці, до яких триватимуть слідчі експерименти... однак, очікувано, жодної дати не дотрималася. А у травні слідство нарешті заявило: доти, доки не буде вироків у справах про події на Інститутській (а це і 18, і 20 лютого, й купа інших подій) – вулицю чіпати не можна. Змінив свою думку і поки що генпрокурор Луценко, який після повалення паркану раптово з’ясував, що реконструкція вулиці – це дуже, дуже погано! Незмінним лишається позиція Музею, який вимагає початку робіт. І тут би в пригоді став притомний діалог між сторонами, але його  немає. Люди, що 5 років тому були по один бік барикад, врешті опинилися по різні сторони Інститутської. І, здається, це навряд зміниться. Все б нічого, але ціна тут – встановлення історичної істини. А без історичної, незміненої Інститутської, навряд її вийде встановити. Чи вартий меморіал таких жертв? Навряд чи.