Ігор Лосєв

Політичні архетипи Центрально-Східної Європи

23 Червня 2019
Кілька держав цього регіону протягом 45 років після Другої світової війни були змушені існувати як більш-менш єдине ціле в жорсткій системі «соціалістичного табору».

Це тривало від кривавого сталінського диктату до дещо пом’якшеної «доктрини Брежнєва» (яка вже передбачала хоча й обмежений, але якийсь суверенітет) і краху «зовнішньої імперії» Кремля в 1989–1991-му. В основі цієї геополітичної моделі СРСР — США — Велика Британія вибудували тегерансько-ялтинсько-потсдамську систему повоєнного устрою Європи. Усі спроби Рузвельта — Черчилля досягти компромісу з тоталітарно-комуністичним режимом Москви закінчилися для Заходу поразкою, а для народів Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) майже 45-річним перебуванням під владою місцевих комуністичних диктатур, що, втім, були абсолютними маріонетками Москви (за винятком Югославії, а дещо пізніше Албанії та Румунії).


Європу брутально поділили та розкололи. Сам герцог Мальборо, сер Вінстон, виступаючи в маленькому містечку Фултон (штат Міссурі, США) 5 березня 1946 року, був змушений визнати прикрий підсумок спроб вести з Кремлем «людську розмову»: «Від Щецина, що на узбережжі Балтійського моря, до Трієста на Адріатиці на континент опустилася залізна завіса. За нею лежать усі столиці віковічних держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія. Усі ці знамениті міста та їхнє населення перебувають у так званій радянській сфері, й усі вони у тій чи іншій формі підпадають не тільки під радянський вплив, а й здебільшого під дедалі сильніший контроль Москви». Щоправда, пізніше Відень та Австрію пощастило повернути до вільної Європи, а в Белграді встановили найліберальніший із усіх комуністичних режимів.

 

Радикальна антикомуністична позиція деяких країн ЦСЄ в 1989 році виявилася виправданою та успішною. Хоча наявність таких лідерів, як угорський Віктор Орбан, чеський Мілош Земан і польський Ярослав Качинський, засвідчує, що й там аж ніяк не все ідеально


Захід не наважувався жорстко протистояти комуністичному тоталітаризму на європейських теренах (вважаючи за краще та безпечніше мірятися силами з Москвою в Африці, Азії та Латинській Америці), тому практично не відреагував на втоплене Москвою в крові угорське повстання 1956-го й розчавлену радянськими танками Празьку весну 1968-го. Наприкінці 1980-х років після виснажливої війни в Афганістані та економічного й соціального колапсу радянська імперія почала розвалюватися. Вона була не в змозі допомогти навіть самій собі, не кажучи вже про «братніх клієнтів» ЦСЕ. Протестний потенціал цього європейського регіону забезпечив революційні вибухи різного рівня радикальності на тлі радянсько-імперської військово-політичної імпотенції. Звісно, всупереч спільній назві ЦСЄ, що фіксувала геополітичні обставини і географію, кожна з цих країн мала свої особливості і свій тип реакції на виклики історії, свої політичні та культурні традиції. Якщо Польща й Чехія прагнули швидко розірвати зв’язки з комуністичним минулим, діяти не так еволюційно, як революційно, прагнули замінити комуністичну «еліту» конкретикою антикомуністів (поляки привели до влади лідера нонконформістського руху Леха Валенсу, а чехи — дисидента Вацлава Гавела), то Словаччина, Румунія, Болгарія, Україна, Сербія, Боснія, Македонія та Албанія стали на еволюційний шлях поступового «вростання» комуністичної номенклатури в ринкову економіку та демократію. Прикметно, що після заколоту в Румунії проти диктатора Чаушеску до влади там прийшов інший комуністичний партократ Йон Ілієску. Як показує досвід цих майже 30 років, прогресистський шлях Польщі, Чехії, Словенії, Хорватії, Естонії, Латвії та Литви виявився ефективнішим, ніж розвиток обережніших колег із колишнього червоного табору. Зрозуміло, що це значною мірою було зумовлено рівнем політичного розвитку відповідних націй.

 

Читайте також: Великі плани. Як інтегрується Центрально-Східна Європа

 


На виборах 1991-го українці замість дисидента й борця за незалежність України В’ячеслава Чорновола обрали першим президентом другого секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Навіть білоруси тоді висунули на першу роль демократа вченого-фізика Станіслава Шушкевича… Масова українська схильність до патерналізму заклала дуже негативні підвалини на багато років. А потім ще десятиліття українці стабільно голосували за комуністів і неокомуністів. А після Кравчука обрали президентом ще одного партократа Кучму, затим після Ющенка Януковича, а ось тепер Зеленського… Такі голосування мають цілком вилікувати українських політичних і громадських діячів від народницьких ілюзій. Результати: найбільше просунулися вперед у розвит­ку Польща. Всупереч відомому прислів’ю, чи завжди будеш далі, якщо тихіше їхатимеш? Радикальна антикомуністична позиція деяких країн ЦСЄ в 1989 році виявилася виправданою та успішною. Хоча наявність таких лідерів, як угорський Віктор Орбан, чеський Мілош Земан і польський Ярослав Качинський, засвідчує, що й там аж ніяк не все ідеально.