Ігор Лосєв

Міф про непереможність

28 Червня 2019
Ідеологічною основою існування тоталітарних суспільств стала система міфів, що активно впроваджуються в громадську свідомість і ретельно підтримуються ЗМІ, освітою, видовищами, масовою літературою, політичними заявами лідерів тощо.

Росія в цьому сенсі пройшла довгий шлях від царських міфів до комуністичних і посткомуністичних. Деякі з них конкурували між собою, а деякі співіснували цілком гармонійно. Після жовтневого перевороту 1917 року був дуже короткий період деструкції деяких самодержавних міфів і легенд, пов’язаний зі школою академіка Покровского, коли під прапором «світової революції» руйнувалися і викривалися ідейні основи Російської імперії та її колоніальної політики. Але вже з другої половини 30-х років ХХ століття від «покровщини» відмовилися як від політичної єресі, школу розгромили, а зруйновані імперські міфи почали активно відновлювати. Зокрема, друге дихання дістали міфи про особливе месіанське покликання Росії, про її велику цивілізаторську місію, про чуйне, батьківське ставлення до підкорених народів тощо. 


Однак нова доба потребувала й нових міфологем. Насамперед того, що сприяло зміцненню більшовицької диктатури. Серед них міф про всемогутність таємної більшовицької поліції (ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ, а нині ФСБ), яка все знає, все бачить і обдурити яку неможливо. Хоча в історії відомства було й чимало провалів (про них історики радянсько-російських спецслужб воліють не розповідати). Та й знали там аж ніяк не все. Як казав один румунський комуніст, який пройшов численні допити в королівській таємній поліції, Сигуранца (поліція) знає тільки те, що їй кажуть, те, чого їй не кажуть, вона не знає. 

 

Читайте також: Тоталітаризм: мезальянс еліт і натовпу


Міф про надлюдські можливості Луб’янки був потрібний для придушення в зародку навіть думки про реальність спротиву радянській владі. Проте в СРСР було чимало людей, які мріяли втекти з «імперії робітників і селян». Для них було створено ще один міф — «кордон на замку» (мовляв, його навіть миша не проповзе і птах не перелетить). Члени Спілки письменників СРСР і союзних республік, їхні колеги з інших творчих спілок не втомлювалися оспівувати радянських прикордонників, які ніколи нікого не пропустять ані в Союз, ані із Союзу. У свідомості совків прикордонна смуга поставала як щось абсолютно нездоланне. А, приміром, колишній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест у своїх російськомовних мемуарах «Да не судимы будете» згадував, як він проводив засідання політбюро ЦК КПУ про ситуацію в прикордонній Бессарабії, де місцеві мешканці через той «нездоланний кордон» ходили в Румунію як до себе додому, внаслідок чого процвітала контрабанда. І це південь Одеської області з доволі простим рельєфом місцевості, відносно розвиненою інфраструктурою та великою щільністю населення. А що ж тоді казати про дикі гори Південного Кавказу, Центральну Азію, Далекий Схід?


Однак найпоширенішим і найпопулярнішим серед радянських посполитих був міф про непереможність радянської (російської) армії. Тисячі книжок, сотні фільмів, десятки пісень втокмачували в голови мільйонів, що потуга цілого світу є незіставною з потугою армії Радянського Союзу. Ця легенда стала формуватися ще на початку ХХ століття. Напівголодні червоноармійці часів громадянської війни співали: «Но от тайги до британских морей Красная армия всех сильней». А пізніше: «Непобедимая и легендарная, в боях познавшая радость побед, тебе любимая родная армия…» і так далі.


Оскільки Сталін казав, що «історія — це політика, обернена в минуле», ці радянські міфи непереможності охопили всю воєнну історію Росії з глибокої давнини й формували певну російську мілітарну зверхність, яку найчіткіше втілив у карбовану фразу Алєксандр Суворов: «Русские прусских всегда бивали, и учиться нам у них нечему». Це мало й свої прикрі наслідки.

З російських книжок важко зрозуміти, чи був «неприступний Севастополь» захоплений англо-французами, бо це описується дуже ухильно. У місті два роки працювала англо-французька окупаційна адміністрація, однак дізнатися про це з російських джерел практично неможливо

 

Міф непереможності вимагав не тільки постійного самовихваляння, а й замовчування власних нищівних і ганебних поразок. Тут варто згадати подію, яку в Росії не згадують, ніби її взагалі ніколи не було. Йдеться про Конотопську битву 1659 року. То була одна з найстрашніших поразок в історії російської армії. Як писав російський історик ХІХ століття Сєрґєй Соловйов, цвіт московської кавалерії загинув протягом дня, і ніколи більше цар не міг вивести в поле таке чудове військо. У Москві почалася паніка, боялися, що український гетьман піде просто на російську столицю. Розгром був цілковитий, російські воєводи потрапили в полон, а союзні до українців кримськотатарські вершники переслідували москвинів, які втікали, ще на відстані 40 км. У 2009-му виповнювалася 350-та річниця славетного тріумфу української зброї. Влада РФ вийшла тоді на контакт із керівництвом України з проханням не святкувати ювілей Конотопської битви. Офіційний Київ погодився…


Дуже не люблять у РФ згадувати й Прутський похід 1711 року, коли російське військо було розгромлене турецько-татарськими силами, а цар Пьотр І став полоненим і лише величезний хабар візиреві Османської імперії врятував його від перспективи крокувати вулицями Константинополя в кайданах. Російський монарх припинив платити данину Кримському ханату в 1700-му, а після Прутського походу її довелося відновити… Але в цих двох випадках у російській ідеологічній системі принаймні не було спроб перетворювати поразку на перемогу, а ганьбу на славу. У Росії така стриманість траплялася нечасто. Цікаво, що російські політики, історики та ідеологи у своєму ставленні до власних поразок дивовижним чином нагадують деяких арабських лідерів, зокрема Саддама Гусейна, який після воєнної катастрофи, котра ввійшла в історію як «Буря в пустелі» (США та низка західних, а також ісламських країн тоді розбили наголову армію Ірану, що захопила Кувейт), зумів навіяти своєму населенню, що насправді йдеться про чудову перемогу іранського воєнного генія в його особі. Саме така метаморфоза сталася в російській (а надто радянській) свідомості щодо Кримської війни ХІХ століття.

 

Читайте також: Свобода тоталітаризму

 

Тут ганебна поразка Росії від англо-франко-італійського експедиційного корпусу (за підтримки Туреччини), що висадився в Криму й на великій відстані від своїх баз розбив переважаючі російські сили, витлумачили й далі тлумачать як мало не стратегічний тріумф російської зброї. Ця вигадка огорнута багатьма дрібнішими міфами. А насправді, щойно російський ЧФ побачив на обрії прапори британських кораблів флоту її величності, негайно сам себе потопив, не чекаючи, коли це неминуче зроблять британці. З російських книжок важко зрозуміти, чи був «неприступний Севастополь» захоплений англо-французами, бо це описується дуже ухильно. У місті два роки працювала англо-французька окупаційна адміністрація, однак дізнатися про це з російських джерел практично неможливо. А «неприступний Севастополь» брали всі, хто цього хотів: британці, французи, італійці, німці (двічі), румуни і навіть греки у складі військ Антанти.


Мета міфу про непереможність — виплекати в європейців, американців, у сусідніх країн страх перед збройною силою Москви й переконання в тому, що будь-який спротив цій силі є безглуздим, що жодних шансів на успіх немає. Деякі українські депутати охоче співають ту «пісню», мовляв, «куди вже нам перемогти другу у світі ядерну державу».
Для успішної боротьби з цими міфами залякування необхідно формувати власну українську воєнну історію (а в нас досі в системі МОУ, на відміну від інших країн, немає інституту воєнної історії), щоб не дізнаватися про війни минулого з російських джерел. Треба мати власне бачення воєнного мистецтва та історії збройного протистояння держав. Тобто жити власним розумом і в цій сфері також.