Юрій Макаров

Страсбурзька депресія

4 Липня 2019
Я таки одного разу побував у Парламентській асамблеї Ради Європи: років п’ять тому друзі запросили на екскурсію під час канікул поважного органу. Заходячи до порожньої зали засідань, ми відчули мало не трепет, але коли на робочих місцях я побачив поруч кілька табличок з іменами наших нардепів, відомих поганими характерами та манерами, вдалося розслабитися. Що? Ось ці? Тут? Вирішують долі Європи? Ха-ха!

Далі під час екскурсії виявилося, що не вирішують. І не долі, і не Європи… І взагалі ПАРЄ, як і сама Рада Європи, не має стосунку до Євросоюзу. Точніше, має, але опосередкований. Фактично це один із невдалих прототипів ЄС, старт якому дав Вінстон Черчилль після Другої світової як моральній противазі радянському блоку. Після 1991-го до нього входять усі європейські держави, за винятком Білорусі. А його дієвий інструмент — Європейський суд із прав людини, решта — дорадчі органи включно з так званою Венеційською комісією, а також майданчики для контактів. Те, що українські представники днями зробили тут можливе й неможливе, не перетворює ПАРЄ на центр сили.

 

Читайте також: Європейська капітуляція


Власне, вся інтрига останнього тижня з поверненням делегації Росії до ПАРЄ крутилася довкола реальної політики: якщо РФ припинить своє членство, жодна ухвала Європейського суду не буде чинна для неї. По суті, Росія взяла Європу «на слабó»: гаразд, якщо ви до нас так, то ми можемо й вийти, але тоді ваші рішення будуть для нас папірцем для підтирання. А звернення російських громадян до Страсбурга (увага, до Страсбурга, а не до Брюсселя!) — це часом єдиний спосіб бодай пом’якшити беззаконня, яке суцільно панує на території Третього Риму від Калінінграда до Владивостока, і таких звернень десятки тисяч на рік. Нам, звісно, від цього не легше, бо європейські парламентарії (знову нагадую: не євродепутати, а посланці від національних парламентів), приймаючи назад без жодних зобов’язань блудного сина, виходили нібито з цілком прагматичних міркувань: якщо ведмедя не вдається провчити, то, може, вийде його бодай приспати, змусити в окремих випадках поводитися цивілізованіше. Так уповноважені від Європи розписалися у власному безсиллі, що й треба було довести. Я схильний сприймати страсбурзький скандал швидше як демонстрацію не суцільної зради, а інституційної безпорадності.

 

важливо зберегти холодну голову й не стати в позу, мовляв, «а, ось як ви з нами, то йдіть зі своїм курсом і цінностями до біса!». Між нами кажучи, Європа не ідеал, не рай і подекуди навіть не взірець. Це лише працюючий сценарій, маршрут, переходу з мороку тоталітаризму до простору цивілізації 

 


А це водночас не виключає зради як такої. Путін не любить програвати, а надто на європейському ТВД. Для нього це особисте, тому будь-який успіх, навіть символічний, цінується дорого, а коштує… трохи дешевше. Скільки РФ витрачає на підкуп іноземних політиків, бізнесменів, журналістів, інтелектуалів, важко оцінити, є лише приблизні цифри. Наприклад, тільки на публікацію проросійської джинси в західних ЗМІ щороку витрачається близько півмільярда доларів — за кремлівськими мірками копійки. Але серед європейців є, напевно, і такі, що лобіюють інтереси Москви за покликанням душі. З насолодою прочитав у позавчорашньому паризькому Le Figaro інтерв’ю зі швейцарським впливовим журналістом Ґі Меттáном під заголовком «Якщо Європа не об’єднається, вона закінчить, як антична Греція». Основна думка: Європа має перестати витрачати зусилля заради «третіх країн» (себто Сполучених Штатів і Китаю) та «покінчити з упередженістю проти Росії», яка «хай там як, а є європейською державою за своєю культурою, релігією, цінностями та цивілізацією». Це друкують і це читають. Зрозуміло, таким діячам пофіг що Україна, що Росія, для них головне — трішечки втерти носа американцям. Крайнощі сходяться, стверджував європеєць Блез Паскаль.

 

Читайте також: Страсбурзька аномалія. Як Росія поверталася в Парламентську асамблею Ради Європи


Тут важливо зберегти холодну голову й не стати в позу, мовляв, «а, ось як ви з нами, то йдіть зі своїм курсом і цінностями до біса!». Між нами кажучи, Європа не ідеал, не рай і подекуди навіть не взірець. Це лише працюючий сценарій, маршрут, як тепер кажуть із подачі пані Супрун, протокол переходу з мороку тоталітаризму до простору цивілізації. Це переконливий спосіб не занапастити країну й не приректи населення на тотальну еміграцію. Це, доведеться повторитися, передусім наш інструмент перетворення України на місце, придатне для проживання сорока з чимось мільйонів. Колись, на початку 1990-х, у нас запанувала наївна гіпотеза, що є простір, де історія зупинилася, — погано перетравлений ліволіберальний слоган і водночас зворотний бік звичної православно-комуністичної есхатології «останнього дня». Проїхали. Люди за своїми душевними якостями скрізь більш-менш однакові. Навіть в Америці. Навіть у Євросоюзі. Просто десь створено більш, а десь менш сприятливі умови для збереження людського обличчя як образу й подоби Господа. Умови, але не гарантії.
А що, є варіанти?