Єлизавета Гончарова

Діалоги з грузинами

4 Липня 2019
Провести кілька днів у Грузії планувала заздалегідь. Ще тоді, коли під парламентом у Тбілісі не збиралися щовечора протестні мітинги й колишній їхній президент не намагався потрапити до нашого парламенту.

Коли російські літаки з туристами, які подумки вже жували хачапурі, ще не скасовували рейси в розпал сезону, а Україною не ширилися патріотичні гасла на підтримку грузинських братів грошима за відпочинок. Тому мандрівка очікувалася не пафосно-героїчна, а розслаблена й аполітична. Але це майже неможливо, якщо ти з України приїхав до Грузії...  

 

Бо, по-перше, тебе апріорі тут вважатимуть росіянином, незважаючи на мову спілкування. Представники іншої мовної групи не дуже швидко орієнтуються в розбіжностях між чужими мовами на слух. Це як ми, мабуть, не одразу можемо відрізнити японську від китайської. Тому тобі тут спочатку лагідно розповідатимуть про гостинність грузинського народу й підступність політиків, які згадують старе та хочуть посварити росіян із грузинами, щоб не дати заробити на туризмі простим таксистам чи продавчиням. І що протести, мовляв, куплені, бо насправді всі за мир та спекотне туристичне літо. До речі, грузинські таксисти, які приїжджали за нами виключно на економних гібридних Prius, поводяться як усі таксисти світу: розповідають про зубожіння, дають корисні поради глобального масштабу та скаржаться на корумповану владу. І тільки після цього обов’язкового вступу, який слугує своєрідним способом налагодження контакту, запитують, звідки ми. І ось це другий момент. Дізнавшись, що ми з України, ті самі люди починали стверджувати, що вони майже наші земляки, бо служили «на Західній» за радянських часів, мають друзів, знайомих, бабусю-напівукраїнку та будиночок під Одесою, тому дуже співчувають нам і підтримують у боротьбі зі спільним для наших країн ворогом. Дехто з них із подивом дізнавався, що в нас досі тривають бойові дії, адже був упевнений, що війна вже скінчилась і Україна її програла. Але знову-таки з подивом запитували, чому ми не їдемо на море до Криму, адже чули, що для громадян України кордон із півостровом не закритий.

 

Читайте також: Грузія подала до ЄСПЛ позов проти Росії

 

Далі в обов’язковій програмі політичний лікнеп, головний герой якого грузинський, а тепер український політик Саакашвілі. Емоційні грузини визнають його «занадто емоційним» (хтось просто божевільним), але в один голос кажуть про успішні реформи, особливо поліції, посаджених у тюрми «злодіїв у законі», що тероризували народ, нові дороги та будівлі. До речі, щось таке довелося чути й про ще одного політика звідси минулого сторіччя, сувеніри з яким можна купити тут у кожній лавці. А нам, уже звиклим до принципів декомунізації, було якось моторошно бачити шкарпетки й тарілки зі Сталіним.

 

На питання, чому ж такий успішний реформатор Саакашвілі зараз не в Грузії, а в нас, відповідають по-різному. Хтось усміхається та каже, що нам він нині потрібніший, хтось упевнений, що колишнього президента прибрали ті, хто зараз при владі та бажає повернути повноцінну співпрацю з Росією. Інші філософськи міркують, що народу «завжди хочеться ще кращого». Є ті, хто згоден на будь-яку фігуру, аби не нова війна, а хтось невдоволено нарікає на «наївну більшість електорату» та перепитує: «А чи у вас зараз не так само?».

 

«Так само» насправді в нас у різних сферах життя, а не тільки в політичному бурхливому потоці. Черговий історичний стрибок у намаганні відчепитися від «братньої» Росії наші країни намагаються зробити майже синхронно й хитаються в різні боки, бажаючи втримати баланс (запобігти або здійснити реванш). Бо одній частині суспільства ще здається, що втриматися можна, тільки чіпляючись за виступ над прірвою позаду. А інша вже летить і бачить порятунок на другому боці. І якщо в Україні переформатування на іншого споживача потребує здебільшого сфера виробництва, раніше зав’язана виключно на Росію, то перед грузинами постає інший виклик: необхідність змінювати сферу послуг під вимогливішого європейського чи східного туриста, щоб не впадати у відчай від зменшення потоку туристів із Росії.

 

Читайте також: У ЄС відреагували на 10-ту річницю війни РФ з Грузією

 

І це не про «податок на російську мову», про який написало багато ЗМІ, але якого ми не побачили в жодному закладі Тбілісі, Батумі чи Кутаїсі, а про послуги, рівень яких треба підтягувати хоча б до курортів середньої цінової ланки. Серед туристів уже можна побачити чимало представників арабських країн, ізраїльтян, мешканців сусідніх кавказьких країн, групи європейців. Більшість персоналу говорить кількома мовами, вони привітні та гостинні, їжа й туристичні послуги доволі дешеві. Важко назвати додатковими бонусами для відпочинку, наприклад, безвідповідальні авіакомпанії, що скасовують рейси, не повертають гроші та не відповідають на запити. Або подекуди убогий сервіс у готелях, де нормою вважається вид із вікна на стінку чи зачинений на ніч ресепшн. А ще старі ржаві потяги та брак квитків на них, розбиті тротуари, яких інколи просто немає біля таких самих розбитих та невідреставрованих будинків, брак системи дощових стоків, що перетворює вулиці на море, чи зручних умов для осіб з інвалідністю в більшості курортних місць країни.

 

Але їхати до Грузії варто. Особливо зараз, коли Путін намагається покарати кожного мешканця цієї країни. Бо тут майже всі так чи інакше пов’язані з обслуговуванням туристів. Бо ми справді близькі одне одному. І ми вже летимо вперед, нам украй потрібна допомога, щоб повірити й не повертати голови назад. Наприклад, було дуже приємно натрапити на новій набережній у Батумі на пам’ятники Тарасу Шевченку та Лесі Українці, яких, хоч як це прикро, немає в моєму українському Бахмуті. Або побачити на дитячому конкурсі народних танців маленьких джигітів, які так залізними мечами вибивали іскри, коли виконували танець війни, чимось схожий на наш бойовий гопак, що подумалося: якби зараз війни велися сам на сам на полі бою, а не «Буками» та «Градами», то дали б вони жару тим богатирям на печі, чи хто в тих росіян зазвичай воював.