Юрій Макаров

Право на помилку

24 Серпня 2019
Мало не в кожного з нас є серед друзів колишні «наші», які свого часу виїхали за кордон чи то ще за СРСР, чи то вже за незалежної України, але вони стежать, переймаються, вболівають, подеколи активно допомагають.

 Є такі й у мене — більш ніж успішні, заможні, поінформовані й залучені в українські справи. Саме таке подружжя завітало до нас приблизно місяць тому, у розпал депресії з приводу відкату й реваншу. Вони мені кажуть: «Геть паніку! Ви нормальна європейська держава, яка має право на свої дурниці. Всі це проходили».
Американці червоніють від Трампа, британці готуються соромитися Боріса Джонсона, майже скрізь випірнають свої популісти, фрики, дилетанти, це ще не привід розчаровуватися в демократії. Так, але не кожна країна переживає такі випробування на міцність, перебуваючи в стані війни, тим більше гібридної. Виникає неминуче питання: навіщо були всі ті жертви й сподівання, мобілізація й спротив, якщо озброєний до зубів ворог завис на низькому старті й фактично контролює наш інформаційний простір? А державні органи обслуговують самих себе й не збираються виконувати свої основні функції? Ось це і є наш суверенітет на 28-му році незалежності?
На це є дві відповіді. Одна приземлена та категорична, вельми безжальна й навіть неполіткоректна, друга філософська. Отже, перша неприємна версія: ми, український народ, не доросли до незалежності. У нас є приблизно 8% пасіонаріїв, відповідальних громадян, здатних на вольові зусилля заради спільної перспективи безпеки, матеріального добробуту та духовного розвитку, ще 13% відвертих внутрішніх ворогів, більш-менш свідомих прибічників колоніального минулого, решта — «болото», люди недорозвинені, які не здатні на найпростіші логічні побудови, не бачать причин і наслідків, які однаково добре, точніше, однаково погано почуваються за будь-якої влади та за будь-якого ладу, одне слово, ідіоти, іδιώτης у початковому, давньогрецькому значення цього слова: ті, хто не цікавиться політикою. Тож свобода від імперії нам упала з неба, без жодних зусиль, якщо не рахувати численних партизанів багато десятиліть тому й нечисленних дисидентів пізніше. 

Можна чинити спротив перешкодам і байдужості. Ми до цього робочого режиму звикли, либонь не вперше. Можна випрацьовувати ефективні технології демократії. Можна вірити в українське майбутнє. А хто сказав, що буде легко?


Тепер варіант відповіді другий: у кожному, буквально кожному суспільстві люди відповідальні, свідомі своєї та колективної долі становлять меншість. Пошуки ідентичності, себто психологічного комфорту та розумності шляху, притаманні тим, кого згодом назвуть «елітою», «тими, що приймають рішення» (decision makers) або «лідерами думок» (opinion leaders). Можна сперечатися стосовно їхньої кількості та мотивації, але вони невіддільні від решти спільноти, вони її голос — не мозок, а голос. Їх тимчасово можна приглушити, не чути, але їхні спосіб мислення та ієрархія цінностей неминуче стають магістральною, якщо цих людей не знищити фізично. Якщо їх не почули або неправильно почули, це їхня проблема, а не проблема суспільства (точніше, проблема, звісно, але згодом). В Україні еліти були частково знищені, до того ж багато разів, частково деморалізовані й куплені, тому й вимоги до них мали б бути співмірні. До того ж рівень тотальної недовіри, а також поголовна зневага до кваліфікації, так само успадковані, нівелюють розподіл ролей у громаді. Ну й, нарешті, брак стимулу проектувати майбутнє, який з’являється виключно з економічною суб’єктністю кожного окремого громадянина, змушує «забити» на всі ці панські витребеньки й виживати, покладаючись на диво й того, хто його забезпечить. І за такої диспозиції ми ще тримаємося вкупі, пам’ятаємо свою мову й захищаємо державу як можемо, всупереч банальним наочностям? Ні, не вмерла.
Незалежність — це не гарантія, а шанс, як написав один із моїх мудрих колег. Можливість вистрибнути із зачарованого кола беззмістовної імперської сансари. Зі світу, де тебе можуть посадити за репост, за лайк, за те, що опинився не в тому місці не в той час, за те, що якийсь лейтенант за твій рахунок хоче прикрутити собі на погон ще одну зірочку. Де в тебе можуть забрати дитину за те, що ти пішов із нею на мітинг, де в поліції тебе гарантовано поб’ють не в порядку ексцесу, а згідно з усталеною процедурою. Де в тебе немає прав як таких. Де в тебе немає власності незалежно від того, літаєш ти у верхньому ешелоні чи біля самої землі. І де більшість твоїх співгромадян задоволено плескатиме, коли тебе опустять. Ми вже не там.
Шанс можна згаяти під акомпанемент ворожих ЗМІ та обивательських балачок, а можна використати. Можна чинити спротив перешкодам і байдужості. Ми до цього робочого режиму звикли, либонь не вперше. Можна випрацьовувати ефективні технології демократії. Можна вірити в українське майбутнє. А хто сказав, що буде легко?