ОНУХ

Донос

27 Вересня 2019
Донос ― це такий літературний жанр, що має багате минуле і, певне, не гірше майбутнє. У принципі є два різновиди цього стилю: анонімний і підписаний.

Я прихильник другого, хоча частіше натрапляю на перший. Сьогодні я хотів би спробувати свої сили в цьому жанрі, і форма короткого фейлетону добре надається для того. Приводом для мого доносу стала п’ятниця 13 вересня, а до того ж і місяць уповні, що мав великий вплив на мій загальний психофізичний стан. У мене із самого ранку було кілька запланованих важливих зустрічей. О 10:00 зустрівся з лауреатами Премії імені Казимира Малевича, яку колись створював, а тепер готую виставку її лауреатів у Національному музеї в Києві.

 

По полудні поїхав до «Мистецького Арсеналу», де узгодив останні деталі переїзду виставки «Обабіч», яку раніше демонстрували з великим успіхом у «Мистецькому Арсеналі», до Львова. Усе пішло швидко й чітко. Виходячи з «Арсеналу», зустрів у дверях свого давнього шефа Яцека Ключковського, колишнього посла Польщі в Україні, що приїхав до Києва як гість 16-ї щорічної зустрічі YES (англійська абревіатура назви конференції Yalta European Strategy, Ялтинська європейська стратегія). Обмінялися кількома теплими словами, і посол пішов на подвір’я «Арсеналу», де відбувалася конференція, а я подався на наступні зустрічі. Дорогою замислився, що таке той YES (українською ТАК), ідея, автором і фінансистом якої є Віктор Пінчук. Щороку спершу до Ялти, а від 2014-го до Києва прибувають важливі постаті світу політики, науки, бізнесу та ЗМІ, а інколи навіть митці (цього разу гостем був Олафур Еліассон, міжнародна зірка сучасного мистецтва, а приватно friend Віктора Пінчука).

 

Читайте також: Визначення


Більшість міжнародних зірок політики здебільшого вже колишні зірки. Цього року прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, президент Польщі Александр Квасневський, прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт, голова Європейського парламенту Пет Кокс, генеральний секретар НАТО Фоґ Расмуссен. Усі вже з додатком «колишній». 


Конференція YES, безперечно, приваблива зустріч відомих постатей, якою ми завдячуємо Вікторові Пінчуку і якої могло б не існувати, якби пан Пінчук et consorts (і подібні до нього) не збудували в Україні «олігархічної демократії». А так маємо дискусії на тему України в контексті світової політики, але й далі не маємо України, котра як держава функціонувала б так добре, що в таких конференціях не було б потреби, і так український істеблішмент має нагоду потусуватися між собою та закордонними гостями. Одне слово, дводенна fun, розвага, колись у теплій Ялті, а нині в не менш теплому Києві. Провідним мотивом цьогорічної зустрічі було гасло «Happiness now» («Щастя тепер»). Що ж, як happiness, то happiness. Сказати легко, запровадити в життя значно важче, хоча декому вдається.

Донос — це такий літературний жанр, що має багате минуле і, певне, не гірше майбутнє. У принципі є два різновиди цього стилю: анонімний і підписаний. Я прихильник другого, хоча частіше натрапляю на перший

Дійшовши нарешті до будинку на вулиці Ярославів вал, 28, я помітив, що там, поруч із рестораном Paul, в одній квартирі на першому поверсі ведуться якісь підозрілі будівельні роботи. Я запитав робітників, вони відповіли, що там має бути кав’ярня. І це дуже здивувало мене, бо доти ніхто не запитував моєї думки, а я вже 20 років мешканець того будинку. А втім, ніхто зі мною не радився й тоді, коли в будинку з’являлися чергові точки, а це дві крамнички й чоловіча перукарня та ще щось у підвалі. І ось тепер, мабуть, кав’ярня. Як я дізнався, наш підвал невідомо коли приватизував якийсь мешканець будинку, а згодом чи то продав його, чи то здав в оренду. Річ очевидна, ми як мешканці дізналися про це останніми. З того, як робили ремонт приміщень для нової кав’ярні, я підозрюю, що знову йдеться про не зовсім законні дії осіб та інституцій, які дозволяють те все. Мені цікаво, як відбуватиметься оголошення незаконними незаконних дій, коли нова влада вже зміцніє й запровадить нові порядки або просто запровадить порядки, бо старі ― то найзвичайніші у світі непорядки.

 

Читайте також: Ars longa

 

З такими думками я пішов до сусіднього з моїм будинком ресторану Paul. Усередині було майже пусто, а в кутку за стійкою сидів самотній молодик і дивився в телефон. Я відчув, що в приміщенні дуже гаряче, ще тепліше, ніж надворі, де, поза сумнівом, було понад 25 градусів. Запитав, чому не працює кондиціонер, і дістав коротку, але змістовну відповідь: «Бо не працює». Я зрозумів, що молодик не в настрої говорити зі мною, тож запитав про завідувача, на що дістав відповідь, що він є, але його немає. Тієї миті молодик, який розмовляв зі мною, звісно ж, російською, почав удавати, ніби не розуміє, що йому кажуть, та ще й провокаційно посміхався. Це, безперечно, роздратувало мене, і я сказав щось про використання в громадських місцях української мови, у відповідь на що почув: «А хто мені заборонить розмовляти російською?». Річ очевидна, ніхто нікому не повинен забороняти розмовляти будь-якою мовою, хіба що йдеться про стосунки клієнта та людини, яка його обслуговує. Отже, я прошу шановну дирекцію мережі ресторанів Paul пильнувати, щоб працівники закладу зверталися до клієнтів мовою, якою ті розмовляють, а надто якщо це єдина державна мова в цій країні, а клієнти не розмовляють звичною для Києва російською. Погоджуюся, що молодикові за стійкою ресторану Paul збагнути таке може бути важко, але це має бути цілком зрозуміло французькому власникові цієї міжнародної мережі.


Невже хто-небудь у Парижі в ресторані Paul не вмів би чи не хотів би розмовляти французькою мовою?


Я пишу цей донос публічно як чергову вправу з удосконалення того цікавого літературного жанру. Але все ж таки думаю, що в усьому була винна п’ятниця 13-го, а на додачу ще й місяць уповні.