Ріхард Герцінґер

Бенефіціари турбулентності

26 Вересня 2019
У конфлікті з Іраном США зайшли в глухий кут. Оскільки військовий варіант стосовно іранського режиму Вашингтон публічно виключає, це дає Тегеранові змогу самому визначати ступінь ескалації.

Найновішим нищівним ракетним нападом на саудівську нафтопереробну компанію Тегеран продемонстрував, що будь-якої миті здатен завдати відчутного удару по США та їх союзниках в Ер-Ріяді, — байдуже, напад здійснить чи безпосередньо іранський Корпус вартових Ісламської революції, чи одне з підконтрольних їм угруповань на Близькому Сході.


Попри попередні вербальні погрози, на цю провокацію Вашингтон знову відреагував лише дефензивними заходами, а саме — посиленням свого військового контингенту в Перській затоці. Однак це суперечить генеральному на­мірові Дональда Трампа скоротити наскільки можливо присутність американських військ по всьому світу.

 

Читайте також: Протистояння Ірану є ключем до миру на Близькому Сході - Помпео

 

Тоді як США за правління Дональда Трампа й далі підривають довіру до себе в регіоні й укотре доводять своїй союзниці — Саудівській Аравії — власну стратегічну імпотенцію, іранський режим вдається до пропагандистської офензиви. «Мирний план», який просуває президент Ірану Ругані, згідно з яким коаліція країн Перської затоки (за винятком сил з-поза регіону) має дбати про безпеку в затоці, накидає думку, що конфлікти в регіоні виникають виключно через зовнішнє втручання. Але це брехня в засновку. Адже без стратегічного союзу з путінською Росією Іран не зміг би за минулі роки настільки успішно просунути свою гегемонію. Військовий альянс Тегерана з Москвою на стороні асадівської диктатури в Сирії — лише видимий образ цього. Ірансько-російський союз базується на далекосяжному, спільному стратегічному розрахунку: надовго витіснити Захід, а саме США, з Близького Сходу, а тоді поділити між собою сфери впливу.

Щоб успішно стримувати іранську агресивну політику на Близькому Сході, Захід мав би взяти до уваги всю антизахідну вісь у регіоні. Санкції мають діяти не лише на Іран, а й на його головну стратегічну союзницю — Росію

 

На Заході ж центральну деструктивну роль РФ в нинішньому конфлікті на Близькому Сході й далі систематично витісняють чи зм’якшують. Німецький журнал Der Spiegel нещодавно вийшов у світ із заголовком «Диявольське тріо» й проілюстрував його головами Трампа, іранського революційного провідника Хаменеї й саудівського правителя Мухаммада ібн Салмана. Путіна в цьому баченні немає. Однак його значення в американсько-іранському конфлікті суттєве, навіть якщо від актуального конфлікту в Перській затоці він публічно тримається осторонь. Адже близькість Москви до Тегерана відчутно звужує варіанти дій США супроти іранського режиму.


Однак дії Вашингтона самі по собі розгублені й позбавлені концепції. З одного боку, Трамп тримає лінію «максимального тиску» на Іран економічними санкціями. З другого, неодноразово заявляв про свою готовність у прямих переговорах з іранським керівництвом дійти швидкої згоди й задля цього навіть робив йому компліменти. Як і у випадку з Північною Кореєю, Трампові, очевидно, здається, що обіцяючи блискуче майбутнє економічного процвітання таких країн, він зможе заманити цих авторитарних правителів до конструктивної співпраці. Це фатальний прорахунок, бо такі деспотії, як іранська, зацікавлені передовсім у збереженні й розширенні своєї влади, а не в економічному розвиткові власних суспільств. А те, що тоталітарні антизахідні режими можуть пережити навіть катастрофічні економічні падіння, доки функціонують їхні владний та репресивний апарати, доводять приклади Куби й Північної Кореї.

 

Читайте також: Іран пригрозив відновити збагачення урану, якщо ЄС не купуватиме нафту

 

Водночас до зближення з Владіміром Путіним американський президент вдається дедалі відкритіше. Так, Трамп обов’язково хоче знову ввести Москву до кола Великої вісімки, хоча вона не відмовляється від своєї агресії в Україні та продовжує бомбардувати цивільне населення в Сирії. Натомість Євросоюз невтомно дотримується своєї лінії — терплячим діалогом вивести такі режими, як іранський, на шлях зовнішньополітичної стриманості та внутрішніх реформ. Проте це починання вже десятиліттями не дає плодів. Востаннє такої зміни очікували від укладення 2015 року атомної угоди з Тегераном. Однак режим лише посилювався, а вивільнені завдяки цій домовленості ресурси вкладав в експансивну політику на Близькому Сході.


Тепер Захід розплачується за те, що без спротиву віддав у Сирії ініціативу військовій осі Москва–Тегеран. Та на цей взаємозв’язок стратеги в західних столицях вперто не звертають уваги. Виявляється це в тому, як вони тримаються за фікцію, нібито путінська Росія — конче необхідний партнер у стабілізації Близького Сходу.


Щоб успішно стримувати іранську агресивну політику на Близькому Сході, Захід мав би взяти до уваги всю антизахідну вісь у регіоні. Санкції мають діяти не лише на Іран, а й на його головну стратегічну союзницю — Росію. Однак тільки економічних санкцій недостатньо. Тегеран і Москву слід на всіх рівнях піддати тискові дипломатичних і політичних санкцій. Для такого необхідний Захід, що спільно дотримуватиметься єдиної стратегічної концепції. А оскільки цього поки що не видно, то переможцями сучасної турбулентності на Близькому Сході є Тегеран і Москва, а також їхні деспотичні підзахисні, як-от Башар Асад.