Юрій Макаров

Sorry!

28 Вересня 2019
Два приводи спонукали мене висловитися на цю високоморальну тему.

 Перший — публікація результатів «Глобального дослідження щастя та політичних поглядів», яке Віктор Пінчук підгадав до свого форуму YES, про це вже всі знають: Украї­на — найнещасніша країна світу. Другий привід невимірно локальніший: позавчора в супермаркеті мама з макіяжем (11-та ранку) і трофеями від хірурга-косметолога драконила свою доньку років п’яти. Дитина, зрозуміло, невихована, а якою вона ще може бути в такої мами? Але валькірія влаштувала чаду правдивий Рагнарок, чули аж у підсобках, після чого протиснулася до каси повз чергу під гаслом «яжемать». І в мені клацнуло: але ж це явища з одного кошика!

 

Бідність і дурість, як не раз констатувалося, сусідять. Щоб помітити кореляцію між станом економіки та певними культурними константами, укоріненими в спільноті, не треба бути Максом Вебером, достатньо лише повештатися світом. Пам’ятаєте, у знаменитому «Дюнкерку» британські вояки на березі вишикувалися в черги, щоб завантажитися на транспортні кораблі. Їх згори поливають свинцем і бомбами, а вони стоять, лапочки, один за одним у потилицю. І ніяких «вас тут не стояло»! Одна річ протестантська етика, розлога й аморфна, друга — побутові звички, які проявляються щосекунди й буквально піддаються вимірюванням. 

 

Читайте також: Лабардан

 

Нещодавно видана ВСЛ бомбезна книжка Кейт Фокс «Спостерігаючи за англійцями» починається з опису соціологічного експерименту: дівчина навмисно вдягає громіздкий наплічник і йде на вокзал пхатися. І ретельно фіксує, скільки разів у відповідь на її нечемність зачеплений перехожий автоматично вимовить: «Перепрошую». Розумієте? Не «куди преш?», а «перепрошую». Я не про tempora або mores, жалітися на звичаї — пошлість. Я про те, звідки ті звичаї беруться.
А беруться вони з певних процедур, так само вкорінених у соціумі. Пам’ятаєте, в одній із серій «Індіани Джонса» юний майбутній археолог вривається до батька-професора з терміновим повідомленням, а Джонс-старший його зупиняє: «Спершу полічи до десяти. Грецькою!». Виховання має значення. Звісно, виховання — це не лише вміння користуватися столовим приладдям, не лише добре засвоєні ритуали, манери, але й вони також! Бо здатність себе конт­ролювати, або, як колись казали, «володіти» й навіть «володарювати собою», є цілком очевидною передумовою того, щоб далі контролювати своє життя, а не плисти за течією.

Стриматися, не матюкнутися, перевести миттєву емоцію в нейтральну вербальну формулу — це все ще для нас бажане майбутнє. Проте цього треба вчитися і вчити. Не знаю, як саме. Можливо, з дитсадка чи зі школи. 


Усі пам’ятають, як під час Майдану учасники дорожнього руху були вкрай чемними, застережливими, пропускали вперед одне одного, блимаючи фарами. А потім адреналін розсмоктався й знову стали бикувати. Не лише тому, що мелодія життя повернулася до звичної константи. А й тому, що на цьому проміжку історичного часу ефективніше бути хамом, як переконливо демонструє щоденна практика. Бо героєм і взірцем поведінки знову став дотепний, не без шарму, але безнадійний у сенсі виховання олігарх, який навіть не збирається приховувати етикет, інтонації і, зрештою, спосіб мислення ринку «Озерки».


Темперамент на темперамент, голос на голос, напір на напір — ось наша звична манера спілкування та вирішення проблем. Від «повернення» через суд банку пилососу до вибору марки йогурту під час недільних закупівель. Еволюція «від пацанки до панянки» в наших умовах здається хибною стратегією, бо перемагає зрештою той, хто голосніший. Але в країнах, де ВВП на особу більш як $40 тис. на рік, трохи не так.

 

Читайте також: Різний фокус

 

Стриматися, не матюкнутися, перевести миттєву емоцію в нейтральну вербальну формулу — це все ще для нас бажане майбутнє. Проте цього треба вчитися і вчити. Не знаю, як саме. Можливо, з дитсадка чи зі школи. Хоча для цього треба попередньо виховати генерацію вчительок-панянок, а де їх брати? Але без самоконтролю, без осмислення чергового мікроконфлікту, без схильності переводити його негайно в раціональну площину, без пошуків спільної платформи для взаємодії, кооперації й результату win-win ми так і залишимося нацією лузерів.

 

Щастя — суб’єктивний стан, і здатність його відчувати значною мірою залежить не від мінімальної платні (у Бразилії вона, підозрюю, нижча) і не від цін на комуналку (у Фінляндії вони гарантовано вищі), а від здатності сортувати сміття. Життєво важливі враження та переживання в один бік, мотлох випадкових перешкод та емоцій у другий. Коли я вийду на пенсію, є проект влаштовувати семінари або психологічні тренінги під гаслом «Будь щасливим, курво!». І я вже знаю, з чого починатиму навчання. З навички казати автоматично «Sorry». Бо поруч із тобою твій ближній. Або коханий. Або дитина. Або бовдур, якого пожаліти треба. Інколи образливо. Але вигідно. Подивіться на Лондон і переконайтеся.