Назар Розлуцький

Така сама професія

10 Жовтня 2019
Нещодавно українську ветеранську спільноту збурила заява голови Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галини Третьякової про те, що слід переглянути пільги ветеранам АТО/ООС і залишити їх тільки тим, хто втратив щось на війні.

Незважаючи на те що я, як відносно здоровий і неушкоджений ветеран цієї війни, не матиму важливих для мого досить скромного сімейного статку джерел державної підтримки, у самій ідеї ранжування й часткового скасування пільг не бачу якоїсь зради чи несправедливості. Зрештою, я переконаний, що здорова, повносправна людина повинна заробляти сама і на своє поточне проживання, і на поступове покращення добробуту. А державна підтримка ветеранів мала б проявлятися передусім у безплатному задоволенні медичних потреб (включно з психологічними консультаціями) та наданні можливостей для розвитку й опанування нового фаху (освіта, перекваліфікація тощо). Адже медична турбота про ветеранів — це сплата державою боргу за незручності та втрачене (підірване) здоров’я в ході її захисту, а надання освітньо-кваліфікаційних послуг — внесок у повернення ветерана в мирне життя. Що ж до компенсації за проїзд у громадському транспорті та комунальні послуги, то вона хоч і є суттєвою підтримкою для багатьох УБД, але халява вічною не буває. І, попри особисті фінансові збитки в цьому, я усвідомлюю доцільність її обмеження. І готовий був би підтримати. Якби не одне «але».

 

Читайте також: Притулок диявола

 

«Але» полягає в другій частині заяви пані Третьякової: «Якщо це був контракт і людина свідомо йшла на отримання високого грошового забезпечення, продавала свою найману силу для того, щоб захищати країну, це був її вибір і тільки так». І саме ця частина заяви є визначальною, бо вона виказує, що Комітет з питань ветеранів очолює людина, яка абсолютно не розбирається ні в специфіці поняття «ветеран» у сучасних реаліях неоголошеної російсько-української війни, ні в тому, чим, власне, є служба в армії, яка воює. І я не так про «високе грошове забезпечення», яке в мене протягом першої половини служби було 5600 грн, а протягом другої 8300 грн на місяць, а про парадигму мислення голови ветеранського комітету.

 

Річ у тім, що «продаж найманої сили» — це не зовсім вдале означення для поняття військової служби. По-перше, військові не виробляють товари і не надають послуги, результат яких можна побачити наочно. Цим вони відрізняються від робітників, будівельників, таксистів, барменів, перукарів, лікарів, учителів, вантажників, журналістів etc. Завдання військових — зробити так, щоб усі інші види діяльності не втратили свого сенсу. Інакше кажучи, вони є тією необхідною умовою, завдяки якій учителі можуть працювати як учителі, вантажники — як вантажники, а бармени — як бармени. Якщо в державі прибрати військових, то ми дуже швидко втратимо і вчителів, і вантажників, і барменів — залишаться тільки безпорадні жертви ворожої агресії, наявні та потенційні.

Безплатний транспорт і комуналка — це приємні бонуси за ризики «професії», але баланс довіри між державою та військовими ґрунтується передусім на взаємному розумінні обов’язків, зокрема обов’язку держави та суспільства усвідомлювати значення цих відособлених, не завжди привітних людей в одностроях

 

Важкі умови і ненормований «робочий день» — це лише частина специфіки «професії» військового. Глобальніше те, що ця «професія», особливо під час воєнного конфлікту, цілком визначає твій побут, твоє коло спілкування, твою неможливість бути з родиною й друзями після закінчення «робочого дня» або «зміни». Звідси не можна ось так просто «звільнитися» в будь-який зручний тобі момент, а самовільний «невихід на роботу» тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність. Але головне те, що у військових серед набору посадових обов’язків є дві дуже неприємні й руйнівні для психіки, але невід’ємні від «професії» опції: цілеспрямовано знищувати живих людей, які означені як противники, і бути в зоні постійного ворожого ураження, не маючи змоги її покинути без наказу командування. Вбивати та вмирати — це не пафосні слова, це та буденність, із якою зіткнулися десятки й сотні тисяч українців — добровольців, кадрових, мобілізованих, контрактників — протягом останніх років. І це не є надзвичайною ситуацією, за якої треба кидати «робоче місце» і рятувати життя. Це найвідповідальніший момент «робочої обстановки», до якого слід готуватися і під час якого, власне, й треба «працювати».

 

Читайте також: Спадщина привиду комунізму

 

Річ не в УБД і не в пільгах. Безплатний транспорт і комуналка — це приємні бонуси за ризики «професії», але баланс довіри між державою та військовими ґрунтується передусім на взаємному розумінні обов’язків, зокрема обов’язку держави та суспільства усвідомлювати значення цих відособлених, не завжди привітних людей в одностроях. Словами про «найману робочу силу» пані Третьякова замахнулася не так на пільги ветеранам і військово­службовцям, як на саму систему відносин між державним апаратом та армією. Чи усвідомила це пані голова ветеранського комітету? Хтозна. І це непокоїть найбільше. Адже саме від неї дуже багато залежить у відносинах між державою та військовими, які в нинішній ситуації неоголошеної війни є визначальним фактором існування самої держави.