Едвард Лукас

Ми мовчимо

14 Жовтня 2019
Ми знаємо. Достеменно знаємо, як Комуністична партія Китаю обходиться із в’язнями у своїй країні. Річ не в тім, що там коїться, а в тім, що нам про це відомо.

 Ми знаємо про мільйон осіб, які утримуються в таборах, де маніпулюють свідомістю. Знаємо про винищення давніх культур, мов і релігій. Про викрадення дітей. Про масовий контроль над народжуваністю за новою високотехнологічною системою нагляду, порівняно з якою Телеекран із роману Джорджа Орвелла «1984» видається незначним посяганням. Нам про все це відомо. Про «збір» органів політичних в’язнів — фінансовану державою різню, якщо називати речі своїми іменами. Про замовчувані злочини — події на площі Тяньаньмень, «культурну революцію», Великий стрибок, окупацію Тибету. Про погіршення екологічної ситуації.


Однак ми мовчимо. Китай — надто велика, заможна й могутня країна, щоб із нею зариватися. Її мацаки впливу сягають глибоко на Захід. Сам президент США звертається до китайців по допомогу для боротьби з політичним суперником. Лондон тримається на плаву в морі китайських грошей. У німецьких експортерів тече слинка від перспективи продажу товарів середньому класу й новим компаніям у Китаї. Піднебесна купує борги Заходу, продає західним споживачам продукцію, щоб вони були щасливі, та випромінює стабільність і силу.

 

Читайте також: Die Welt: Вперте мовчання про масове вбивство


Я злюся на слабкість влади моєї країни. Злюся, що великі країни Заходу не вступаються за Тайвань, за протестувальників у Гонконгу, за жертв порушення прав людини скрізь, де панує диктаторська Комуністична партія Китаю. Та найбільше мене засмучує, що колишні поневолені країни Центральної та Східної Європи теж мовчать. Вони знають, що означає задихатися в окупації. Знають, як це розуміти, що свідомість твоїх дітей отруєна пропагандою, як це спостерігати за фальсифікацією твоєї історії, ув’язненням твоїх героїв і здійсненням твоїх страшних снів. Знають, як це, коли зовнішній світ стенає плечима й живе собі далі так, ніби нічого не трапилося. Життя — складна штука. Ваша країна та ваш народ опинилися не в тому місці не в той час. Вибачайте.

Який сенс укотре відзначати річниці Ялтинської конференції, Катині, пакту Молотова — Ріббентропа, Тріанонського договору, Голодомору, «Великого терору», Празької весни, Варшавського повстання чи Тартуського мирного договору, ігноруючи при цьому страждання й знегоди на іншому кінці світу?


Ще гірше те, що тепер, здобувши свободу, ці країни охоче тужать за своїми колишніми бідами й славними подіями. Не маю нічого проти пам’яті про злочини й прославлення перемог. Для патріотизму й національної єдності потрібне розуміння спільної історії та долі. Але ті події слід розглядати в контексті не менш жахливих зазіхань на людську гідність і свободу, що відбуваються просто зараз. Який сенс укотре відзначати річниці Ялтинської конференції, Катині, пакту Молотова — Ріббентропа, Тріанонського договору, Голодомору, «Великого терору», Празької весни, Варшавського повстання чи Тартуського мирного договору, ігноруючи при цьому страждання й знегоди, від яких потерпають наші брати й сестри на іншому кінці світу?

 

Читайте також: Die Welt: Шлях Китаю до військової супердержави


Історія Центрально-Східної Європи просякнута нехтуваннями й зрадами. Зовнішній світ знав про задуми Сталіна, Гітлера та інших злочинців, але нічим не зарадив. Країни, що колись стали жертвами моральної ліні, нині й самі вчиняють так само, вигадуючи значно менше відмовок для своєї непоінформованості й апатії. На всіх майбутніх відзначеннях історичних подій у Центральній та Східній Європі я хочу бачити китайських дисидентів, тибетських емігрантів, гонконгівських протестувальників і тайванських лідерів на почесних місцях. Нехай вони розповідають, як їхні нинішні поневіряння перегукуються з давніми лихоліттями країн — організаторів заходів із вшанування пам’яті. Інакше наші святкування будуть цинічними, самовдоволеними й порожніми. Ми знаємо. Питання в тім, що ми робимо з цим знанням. Історія пильнує за нами. 

 

------------------

Після застосування китайською поліцією сили та зброї проти учасників протесту в Гонконгу з’явилася спільна заява країн Євросоюзу. У ній ішлося, зокрема, про необхідність адекватної реакції з боку влади та важливість зосередитися на політичному діалозі. Цю заяву поширило й зовнішньополітичне відомство Франції. Але практично одразу Посольство КНР у Франції на своєму сайті оприлюднило відповідь, у якій різко розкритикувало реакцію країн ЄС на протести в Гонконгу. Так, заяву Євросоюзу було названо лицемірством і наголошувалося на незрозумілості намірів деяких європейських країн. Саму Францію китайські дипломати закликали проявити розуміння, мовляв, країна нещодавно сама пережила жорстокі протести громадян.