Мішель В’євйорка

Два полюси ненависті

2 Листопада 2019
Антисемітизм не зник. Цілком очевидно, що нині він, навпаки, міцніє.

 9 жовтня, у день найбільшого єврейського свята Йом Кіпур, — великого прощення, — просто перед синагогою в німецькому місті Галле було вбито двох осіб. І це в країні, яка починаючи з 1960-х доклала надзвичайних зусиль, щоб віддалитися від свого нацистського минулого. Убивство в Галле, маленькому містечку колишньої НДР, не є банальним злочином. Воно засвідчує, що сторінку перегорнуто й що кримінальний вияв ненависті до євреїв більше не табу в Німеччині. Варто зазначити, що ґрунт певним чином був підготовлений зі зростанням популярності партії «Альтернатива для Німеччини».

 

Найсмертоносніші вияви справді має ісламізм, невіддільний від джихаду, як це пояснив Марк Сажман у своїй книжці «Зрозуміти терористичні мережі» («Understanding Terror Networks», 2004) про виконавців теракту 11 вересня 2001 року. Другі позиції у крайніх правих, оскільки вбивця в Галле повідомив про свою ідеологію. Поза ненавистю до євреїв крайні праві та ісламські терористи не мають нічого спільного: перші повністю відкидають іслам, натомість другі претендують його втілювати. Такий парадокс породжує суперечності в самому єврейському світі, де часом антимусульманська зацикленість призводить до того, що до крайніх правих долучаються сили, які самі є більше чи менше антисемітськими. Ми це бачили, наприклад, у Франції, де партія «Національне об’єднання», спадкоємиця «Національного фронту», що далеко не повністю очистилася від антисемітизму її засновника Жана-Марі Ле Пена, має у своїх лавах виборців та навіть кількох лідерів євреїв, яким імпонує критика ісламу. Ті, хто вважає, зокрема в деяких західних суспільствах, що проблема обмежується ісламізмом, а отже, ймовірно, лише питанням ісламу, глибоко помиляються: брутальний антисемітизм, що переходить до дії, існує не тільки в мусульманських середовищах.

 

Читайте також: Небезпечні симптоми

 

У загальніших обрисах сьогодні ненависть до євреїв, що не обов’язково призводить до злочинів, може бути брутальною та виявляти себе в різних суспільних групах. Вона починається в середовищі крайніх правих разом із неонацизмом або поверненням до релігійного антиіудаїзму, що Ватиканському Собору (який відбувся між 1962 та 1965 роками) пов­ністю винищити не вдалося. І сягає крайніх лівих, коли вони розвивають радикальний антисіонізм, вдаючись до антиколоніалістської критики Ізраїлю аж до заперечення його права на існування, і водночас сполучають антикапіталізм із євреями, грошима та владою. Вона живиться «негативізмом», що стверджує, нібито газові камери ніколи не існували, розвиває тезу «Шоа-бізнесу», за якою євреї буцімто дістають вигоду з катастрофи, яка знищила мільйони з них під час Другої світової війни, та роблять на ній гроші, наприклад вимагаючи репатріацій та граючи на німецькому почутті провини. Вона оновлюється завдяки новим комунікаційним технологіям.

Антисемітизм процвітає скрізь, де є місце для теорії змови та фейкових новин, із легкістю перетворюючи свою мішень на цапа-відбувайла, оскільки таким звинуваченням сприяє тривала традиція

 

Інтернет та соціальні мережі, власне, сприяють необмеженому та миттєвому поширенню мови ненависті, що у відповідь спонукає до мобілізації органи державної влади, різні асоціації та недержавні структури. Ця культура спілкування без кордонів засуджує будь-які перешкоди для вільного обігу думок незалежно від того, про що йдеться. Домагаючись правил та обмежень, «євреї» опинилися б у запереченні до згаданої тенденції. Вони стали б опонентами свободи висловлювання, очоливши, наприклад, тиск на гігантські інтернет-структури GAFA (Google, Amazon, Facebook, Apple), щоб запровадити контроль того контенту, який там поширюють, або ж вирушаючи в правдивий хрестовий похід проти публікацій антисемітських текстів, як-от «Mein Kampf» Гітлера. Таким чином у соціальних мережах євреї можуть бути звинувачені за роль, яку вони відіграють або могли б відіграти в тому, що прийнято називати перешкоджанням вільному поширенню ідей та думок. Цю критику можна почути від дуже різних верств населення — від крайніх правих до крайніх лівих.

 

Читайте також: Ідіоти й мерзотники

 

Антисемітизм процвітає скрізь, де є місце для теорії змови та фейкових новин, із легкістю перетворюючи свою мішень на цапа-відбувайла, оскільки таким звинуваченням сприяє тривала традиція. Історик Леон Поляков визначає це як «демонічну причинність». Проте кожна країна має власну мозаїку. Скажімо, у Східній Європі антисемітизм той самий, що існував до Другої світової війни, він ніяк не співвідноситься з ісламізмом чи ісламом та не заважає, скажімо, польському або угорському урядам підтримувати добрі відносини з державою Ізраїль. Цей антисемітизм засадничо не є антисіоністським і, врешті, набагато ближчий до нацистської та неонацистської тематики, із якої він запозичує частину своєї риторики та образів. У Сполучених Штатах він виявляє себе в середовищі білого населення, що лестить популістському дискурсу нинішньої влади. А також чорношкірого, де побутує нічим не підтверджене переконання, нібито «євреї» відігравали вирішальну роль у запровадженні рабовласництва. Антисемітизм можна побачити й у євангелістів, які буває сповідують ненависть до євреїв, водночас енергійно підтримуючи державу Ізраїль.

 

Отже, модерний антисемітизм стосується двох різних середовищ, але не їх самих. Він глобальний та міцніє скрізь, попри те що в різних державах набуває глибоко відмінних форм. Боротися з ним означає визнати цю розмаїтість. Це також потребує здатності чітко формулювати національну політику та гуртувати людей, щоб спільно діяти на європейському та міжнародному рівнях.