Мішель В’євйорка

Нові альтернативи

17 Листопада 2019
Після падіння в 1989 році Берлінського муру інтелектуальне, соціальне та політичне життя дуже змінилося.

Після відносно ейфорійної фази про те, що (якщо вірити Біллу Клінтону, Тоні Блеру та Ґергарду Шредеру) народжується соціал-лібералізм, здатний сполучити чесноти соціальної солідарності та економічного лібералізму, перспективи ставали дедалі похмурішими. На всій планеті горизонт щоразу помітніше запов­ню­вався складовими націоналізму, екстремізму та авторитарного популізму, імовірно, релігійного характеру, зокрема там, де демократія нібито викорінилася надійно.


Надія на альтернативу знову з’явилася на початку 2010-х разом з Арабською весною та культурною і соціальною мобілізацією на кшталт «Обурених» (Indignados) і 15M в Іспанії та «Окупуй Волл-стрит» (Occupy Wall Street) у США. Проте довелося швидко розчаруватися, за винятком змін, що відбулися в Тунісі. Брутальні війни в Сирії, Ємені, Лівії, встановлення авторитарного режиму в Єгипті взяли гору, натомість рухи, подібні до 15М, зійшли нанівець.

 

Водночас окреслилися інші процеси. З одного боку, демократична ідея міститься в самому серці подій, зокрема в Гонконзі, Алжирі або Судані. Їхні учасники вимагають покласти край брутальності антидемократичної та, ймовірно, корумпованої влади. Вони стримуються від спокуси застосувати силу. А з другого боку, протести шукають соціальні відповіді на економічні труднощі населення. У Чилі, Лівані, Еквадорі, Іраку, Франції з «жовтими жилетами» тощо активісти говорять не про проблеми національної, релігійної чи іншої ідентичності, а про нерівність, рівень життя, гальмування розвитку, соціальну справедливість.

 

Читайте також: Два світи


Щоправда, націоналістичні, чи то пак націонал-по­пулістичні, сили або режими часом вдаються до політики перерозподілу. Але не плутатимемо ситуації, коли соціальні та економічні очікування формулюються на соціальному й економічному ґрунті, і ті, де їх підмінили націоналістичними, екстремістськими та релігійними обіцянками. Одна справа — вимагати відмови від підвищення цін на пальне (Франція, Еквадор), на метро (Чилі), WhatsApp (Ліван), і зовсім інша — голосувати за Brexit (Велика Британія), за фашистськи орієнтованого лідера на кшталт Маттео Сальвіні (Італія) або підтримати націоналістичні та релігійні режими Реджепа Таїпа Ердогана (Туреччина) чи Нарендри Моді (Індія).

 

Що більше соціальні протести асоціюються з боротьбою за демократію, то активніший спротив спокусі застосувати силу. Адже вона є передовсім елементом репресій: в Іраку близько 300 учасників демонстрацій загинуло насамперед від рук армії. Тим часом брутальність часто виявляють елементи, які діють на маргінесі протестних рухів, наприклад грабіжники із середовища люмпен-пролетаріату в Чилі або всі варіації «Чорного блоку» у Франції (йдеться про ультра-анархістів та анархо-капіталістів, які брали участь у протестах «жовтих жилетів»). Соціальне та демократичне не обов’язково автоматично сполучаються між собою. Проте тенденція підтверджує, що вони часто одне одного доповнюють.
Суть саме в цьому, у появі прогресистських альтернатив поряд зі зреченням демократії або ж її «ілліберальної» маніпуляції, а також зміцненням націонал-популізмів та екстремізмів. За яких умов ці альтернативи можуть стати тривалими? Їхнє ставлення до насильства неоднозначне.

Що більше соціальні протести асоціюються з боротьбою за демократію, то активніший спротив спокусі застосувати силу. Соціальне та демократичне не обов’язково автоматично сполучаються між собою. Проте тенденція підтверджує, що вони часто одне одного доповнюють

 

Коли репресія брутальна, смертоносна, учасники протестів у відповідь на неї можуть зректися боротьби, р­оздрібнитися на крихти без майбутнього, і таким чином репресія виявиться дієвою. До того ж соціальні категорії, що мобілізуються для участі в протестах, досить неоднорідні: збіднілий середній клас або такий, що ризикує втратити свій статус, бідні верстви, що не витягують до кінця місяця, чиновники, які прагнуть захистити свої соціальні здобутки... Мобілізація відбувається разом із прямим протистоянням державі, без посередництва політиків та без визначення соціального опонента. Як у випадку робітничого руху, що протистоїть топ-менеджерам. Загалом учасники протестів майже не здатні самоорганізуватися та висунути лідерів. Врешті, їхні дії є радше захисною реакцією, ніж спробою запропонувати нове майбутнє. Вони нічого або майже нічого не кажуть про культуру, нову етику, клімат та довкілля, про те, що стосується життя та смерті.

 

Отже, треба вітати появу та зміцнення рухів, що чітко відрізняються від антидемократичних і недостатньо соціальних сил, які нині популярні. Не впадаючи в наївний оптимізм, розмірковувати над тим, як допомогти їм відігравати помітнішу та важливішу роль, відмовитися від насильства, зосередитись на новій боротьбі проти кліматичних змін або за етичні виклики, зорганізуватися та структуруватися, виплекати гідних лідерів і зробити чіткий вибір на користь діалогу й переговорів. Майбутнє відкрите, найгірше не є неминучим. Це вже багато.