Роман Малко

Кому це потрібно

15 Листопада 2019
У житті є багато неприємних моментів, про які не хотілося б навіть думати.

Тим паче в час, коли цінності трансформуються до невпізнання, реальність віртуалізується й рекламна картинка створює ілюзію вічної безтурботності, щастя та успішності. Живи в кайф і ні про що не думай. Були б гроші. Іноді, щоправда, реальність так чи інакше наздоганяє, але її загалом можна ігнорувати. Калік, які жебрають на вулицях, легко не помітити, залипаючи в айфон, а із затемненого вікна машини їх узагалі не видно. Сироти існують десь в іншому просторі, і з ними не перетинаєшся. Повідомлення про те, що комусь потрібні гроші на операцію, які часом з’являються в стрічках соцмереж, теж легко ігнорувати. Врешті, іноді навіть можна скинути сотню-другу якійсь бідолашній дитині, це підніме самооцінку, що теж приємно. Та й, власне, чому людина, у якої все добре й життя вдалося, повинна поводитись інакше й помічати те, до чого їй немає діла. Так, комусь не пощастило. Хтось народився не в той час, не в тому місці, не від тих батьків. То й що з того? На те є держава, щоб допомагати цим людям. Ми справно платимо податки, тож хай вона думає, як це зробити.

 

А втім, уявлення, нібито дбати про знедолених — це функція тільки держави, м’яко кажучи, викривлене. Сяк-так вона цьому дає раду, бо змушена. Десь краще, десь гірше, але загалом не дуже якісно та ефективно. Проблема лишень у тому, що така позиція не просто відгонить інфантилізмом і недорозвиненістю, а ще й руйнує того, хто її дотримується. Суспільство, яке схильне не помічати людей, що через певні обставини опинилися викинутими за його межі, і не намагається їх повернути, за визначенням хворе. Бо хоч би яким просунутим, сучасним і технологічним воно себе уявляло, у дійсності є гнилим та убогим. Ба більше, воно постійно втрачає колосальні життєві ресурси й наражається на ризик самознищення, а отже, не має майбутнього.

 

насправді повернутися обличчям до нужденних, знедолених та забутих більше потрібно самому суспільству, ніж тим людям, які часто вже змирилися зі своєю долею. Хоча б для того, щоб оздоровитися й самому стати сильнішим

 

Усе може, у якийсь момент досягнувши критичної межі, закінчитися катастрофою. Врешті, тільки дурень не знає, що все в цьому світі відносне й тимчасове. І, живучи за правилом «Homo homini lupus est» («Людина людині вовк»), ніхто не може бути впевненим, що одного прекрасного дня не виявить себе викинутим на задвірки. Так, про це краще взагалі не думати. Якоїсь миті все може перевернутися: інсульт, аварія, пожежа, та що завгодно — і людина опиняється прикута до ліжка, без засобів для існування, покинута, забута, у кращому разі на перших порах підтримана якимись благодійниками, а потім таки залишена сама на себе. А оскільки вона не становить жодної небезпеки, та й, власне, матеріальної цінності, то її дуже легко не помітити й поставити на ній жирний хрест. У фільмах жахів цього не показують, бо не продасться. 

 

Нині суспільство, за невеликим винятком, не готове сприймати тих, хто опинився за його бортом, рівними собі й не здатне повернути їх у своє шановане товариство. Включити їх повноцінно в суспільне життя й пристосувати країну для їхніх потреб, щоб вони в ній почувалися комфортно. Політики на цьому часто спекулюють, але хіба що задля піару, та й то під вибори. Державі зазвичай не до таких тонкощів… Але насправді повернутися обличчям до нужденних, знедолених та забутих більше потрібно самому суспільству, ніж тим людям, які часто вже змирилися зі своєю долею. Хоча б для того, щоб оздоровитися й самому стати сильнішим, щоб зрозуміти нарешті, чому не вдається ніяк виборсатися з проблем, чому в нас усе так погано, скрізь брехня, корупція, злодії, ненависть, убивства й нема тому кінця-краю. 

 

Читайте також: Чи виживуть діти антивакцинаторів?

 

Так, неприємно дивитися на чужі рани, вникати в чужі проблеми, слухати чужі жалі, але милосердя неймовірно лікує й навіть збагачує. Воно щонайменше вичищає та відновлює душу. Нам дуже потрібно її повернути після століття сатанинських комуністичних експериментів. Можна не вірити в «байку», що за добро відплатиться сторицею, однак лишень доти, доки не спробуєш. Відплатиться. Врешті, хоч би якою була реальність, завжди краще сприймати її чесно. І тоді можна уникнути багатьох поганих речей, принаймні мінімізувати власні ризики й бути готовим гідно зустріти ті виклики, які перед нами ставить життя. Тим паче від реальності можна багато чого навчитися й чимало що в ній віднайти. Наприклад, любов, якої так бракує навколо. Може, для когось це стане відкриттям, але маленькі дітки з особливими потребами вміщують у собі неймовірно великий її обсяг, який є хіба що в Бога. Вони згусток любові, суцільна любов. Хто знає про це, називає їх «дітьми сонця», бо спілкування з ними здатне перетворити навіть найчерствіший камінь на людину. Тільки б цей камінь захотів того й не боявся.