ОНУХ

Зустріч із живописцем

16 Грудня 2019
Кілька днів тому я зустрівся з живописцем, одним із тих, хто врятував для мене малярство. Коли пишу про зустріч із живописцем, ця фраза має значення водночас і дуже конкретне — зустріч із конкретною людиною, і метафоричне — зустріч із людиною, яка в моїх очах стала уособленням живопису.

Кілька слів про те, чому це має для мене таке важливе значення. Живопис — моя перша велика любов. Я занурювався в його таємниці від наймолодших літ, закінчив художню школу, потім навчався в Академії образотворчих мистецтв, яку закінчив із дипломом магістра за спеціальністю «Живопис». Та коли отримував диплом, хоч як парадоксально, вже відійшов від нього. Засумнівався в його силі, перестав малювати. Вирішив бути тільки митцем, без прикметника. Через багато років написав про ту пору: «Я хотів швидкої відповіді, хотів пізнати таємницю, не сплачуючи данини. Я покинув поле живопису, неадекватне мріям про невідкладне здійснення. Ненаситний, тікав до чогось, що ми називали просто мистецтвом». Пам’ятаю розмову з моїм викладачем із академії, видатним живописцем, який, попри свої 90 років, донині активно малює. Не змігши переконати мене малювати й далі, він сказав: «Якщо треба вибирати між живописом і мистецтвом, я вибираю живопис». Я тільки згодом зрозумів, якою героїчною була його позиція і яким наївним було моє невігластво.

 

Читайте також: Містер Джонс у культурній столиці старого типу


Після років, позначених іконоборством, я зре­штою став відчувати голод за живописом, який дрімав десь глибоко в мені, і з’ясував, що живопис — моє внутрішнє Я. Але це ж щоденна праця, а я не прокидався рано, не ставав навпроти підрамника (обтягнутого полотном прямокутника), щоб почати свій діалог із живописом, із його довгою історією. Єдиним порятунком був пошук посередника між моїм внутрішнім художницьким Я і світом щоденної мозольної праці, у якому живе живописець. Так почав відкривати живописців, які завдяки своєму досвіду стали для мене посередниками, пасом трансмісії. Я віднайшов у собі здатність бачення та участі в процесі виникнення живопису, творцями якого є інші. І навіть цей недосконалий стан давав мені велике задоволення. Отже, я знову став живописцем, так би мовити, живописцем second hand. Зустрічався з митцями, так глибоко зануреними в живопис, що саме пізнання їхньої майстерності було для мене реалізацією.

 

20 років тому я запропонував двом видатним художникам, до яких мав довіру, взяти участь у спільному проекті під назвою «Малярство» в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, директором якого я тоді був. Він став для мене практичною спробою повернутися в обійми живопису, але живопису з усіма наслідками для нього після концептуального іконоборчого очищення.

 

Мистецтво живопису позачасове. Він належить до мистецтв фундаментальних, таких як музика, поезія, танець… І поки лишається бодай одна людина, яка бере фарби в руки, є надія, що живопис невмирущий


У каталозі його охарактеризовано так: «Проект «Малярство» покликаний побудувати діалог двох художників навколо основної мистецької акції — творення живопису. Малювання безпосередньо на стінах, стелі та підлозі галереї мало на меті «ресакралізацію» простору історично значущої будівлі XVIII століття за допомогою «чистого», секуляризованого малярства». Під час реалізації тієї масштабної ініціативи я не раз розмовляв із художниками, а зрештою поставив кожному з них кільканадцять однакових запитань, які разом із відповідями опинилися потім у каталозі проекту. Перше моє запитання було надзвичайно провокаційним для кожного, хто присвятив живопису частину свого життя, і звучало воно так: 


Ю. О. «Живопис помер» — що це означає?
Т. С. Мистецтво живопису позачасове. Воно не вмирає, а якщо вмирає, то це вже не мистецтво. Знаєш, живопис є ремеслом, яке в деяких випадках піднімається до рівня мистецтва. Довгі роки вчать цього ремесла, його мови. У певний момент відбувається розрив між реальністю та мовою, яка взагалі схильна до консерватизму, і вона, мова, втрачає свою енергію. От тоді живопис справді не живе, а імітує життя. Він належить до мистецтв фундаментальних, таких як музика, поезія, танець… І поки лишається бодай одна людина, яка бере фарби в руки, є надія, що живопис невмирущий. Пам’ятаєш, у Ґротовського: «Якщо є криниця, хтось із неї нап’ється. Важливо, щоб вона була. Далі справа перехожих. Той, хто розчищає криницю, не має думати про те, буде хтось із неї пити чи ні». Живопис не щезає, а набирає нових форм. Відходять на периферію і відмирають окремі види, жанри, явища; переходять до інших мистецтв функції, які відпадають від живопису, — він очищає свою мову. Можливо, у якийсь період живопис може не працювати з актуальним, але я думаю, що це на краще. Не спекулюючи на актуальності, мистецтво живопису перестає бути об’єктом маніпуляції. Досвіду, який дає малярство, не дасть ніщо.

 

Читайте також: Ще трохи про еліти

 

Під час тієї розмови я остаточно зрозумів, що маю справу з живописцем до глибини єства і водночас мислителем. Згодом ми не раз дискутували, ділилися думками. Кілька днів тому зустрілися знову після кількарічної перерви, розмовляли понад три години. Мусили надолужити час, що втік від нас, але ж і ми не стояли на місці. Коли я знову думаю про живопис і «своїх» живописців, про тих, хто врятував мою віру в живопис, мені пригадуються саме ті слова, які прозвучали понад 20 років тому: «Якщо є криниця, хтось із неї нап’ється. Важливо, щоб вона була». Ці слова прозвучали з вуст живописця Тіберія Сільваші, який палко вірить у мистецтво і ревно малює, а до того ж є моїм приятелем.