Ріхард Герцінґер

Недоторканність Гандке

19 Грудня 2019
Здається, у дискусії про надання Петеру Гандке Нобелівської премії з літератури вже все сказано. Однак, озираючись назад, із цієї ситуації можна зробити висновки, які мають показове значення й поза нею.

З реакцією Гандке на критику його релятивації сербських злочинів у Балканських війнах 1990-х років безславно закінчився літературний культ геніїв, який 200 років визначав самосвідомість деяких німецьких і німецькомовних авторів та мислителів. Далекий від вияву хоч дрібки розуміння до болю й розпачу жертв, обурених його захистом і прикрашанням вбивчого сербського націоналізму, Гандке окопався за своєю творчістю, яку проголосив недоторканною та недосяжною для закидів начебто літературно некомпетентних коментаторів. Від запитань журналістів, чи ознайомлений він з доведеними історичними фактами про різанину в Сребрениці 1995 року й чи сьогодні дотримується своєї тогочасної помилкової позиції, Гандке зневажливим жестом відмахнувся як від «порожніх та невіглаських».

 

Читайте також: Die Welt: Китай хоче захопити НАТО зненацька

 

Колись оспіваний передовсім лівим культурним істеблішментом як свавільний провокатор і нонконформіст, Гандке тепер має вигляд гротескної карикатури самотнього, незрозумілого широкій масі провидця, якого у фігурі Заратустри вихваляв Фрідріх Ніцше. Заратустра усамітнюється, коли усвідомлює, що маса, яку він зневажає як збіговисько «останніх людей», віддає перевагу поверховим насолодам і задоволенням, а не його пророцтвам про прихід надлюдства. Своєю запеклою відмовою від розмов Гандке нагадує поведінку німецьких світил після 1945 року. Так філософ Мартін Гайдеґґер уникав неприємних запитань стосовно своєї залученості до націонал-соціалізму, тавруючи їх як продукт бездуховних матеріалістичних поглядів, які неспроможні збагнути глибину його ідей та вчинків.

 

 У час Балканської війни 1990-х років Гандке випередив те, що сьогодні в подобі правих популістів стало ендемічним: заперечення і знецінення фактичного, якщо воно не вписується у власну сповнену антипросвітницьких афектів картину світу


І хоча Гандке долучився цим до згубної традиції німецької історії ідей, серед інтелектуальної громадськості ФРН не бракувало пристрасних захисників великого письменника. У деяких лютих тирадах Гандке проголошували жертвою надмірного контролю переконань, а закиди йому стилізували під замах на саму свободу літератури. Або так довго тлумачили й контекстуалізували його просербські висловлювання, доки вони не набували вигляду добродушних мирних меседжів. Задля імунізації «вільнодумця», що він кинувся на шию диктаторові Мілошевичу, захищав його бойовиків від «однобічних» звинувачень і релятивував геноцид, літературні експерти, як-от зірковий презентатор книжок Деніс Шек, застосували свою таємну зброю — кийок естетизму. Полягає вона в аргументі, що твори важливого автора аж ніяк не можна пов’язувати з його висловлюваннями про актуальні політичні події, а змішування цього — практика невігласів.
Насправді ж балачки про недоторканну автономію естетичного — вияв німецького менталітету вірнопідданості.

 

Його представники почергово кидаються в ноги великим письменникам, для яких не повинні діяти моральні стандарти простих смертних. Адже в реальному світі просто опуститися на коліна перед авторитарними правителями протагоністи постмодерної культурної сфери таки не зовсім наважуються. Тому вони шукають титанів духовності, щоб хапатися за їхні слова, попираючи ногами засади гуманної поведінки та інтелектуальної добропорядності. Під маскою грайливої відкритості, яку німецьке культурне середовище так любить виставляти на показ, виявляється сумнівна прихильність до авторитарного.

 

Читайте також: Екстрене повідомлення

 

Здається, тип письменника, який марить про недоторканність і недосяжність для публічної критики, вимирає. В епоху цифрової інформаційної лавини й деієрархізації типів текстів намагання піднестися до вищої сфери чистого мовного мистецтва має дедалі абсурдніший вигляд. У своїй затятій сміховинній спробі видати себе за незрозумілого, відкинутого світом захисника автентичних культурних цінностей, щоб уникнути моральної відповідальності через свої політичні висловлювання, Гандке скидається на викопну рештку з минулого.


Однак у своїй затятій відмові визнати факти й самокритично переглянути власні викривлення історичної дійсності він ще й піонер. У час Балканської війни 1990-х років Гандке випередив те, що сьогодні в подобі правих популістів стало ендемічним: заперечення і знецінення фактичного, якщо воно не вписується у власну сповнену антипросвітницьких афектів картину світу. Самовільне присвоєння повноважень поширювати «альтернативні факти», сповнені жалю до себе скарги на утиски свободи слова, щойно з’являються заперечення проти цього фальшування дійсності й самопроголошення себе жертвою провладних ліберальних медіа. Просербська позиція Гандке парадигматично відповідальна за підважування здатності розрізняти злочинця і жертву, агресора і потерпілого, адже й інші робили погані вчинки. Так самотній вияв розуміння дій Мілошевича проклав шлях сьогоднішнім натовпам поплічників Путіна.