Дмитро Крапивенко

Чи є підстави для оптимізму

1 Січня 2020
Той, хто сьогодні закликає не дратувати Росію, завтра танцюватиме гопака в шароварах на прийомі в Кремлі

Рік 2019-ий почався з великого «приколу»: Зеленський оголосив, що йде в президенти. Сказав, пішов і переміг. Для тих, хто втомлено спостерігає за Україною із Заходу, це було таким собі funny movie: нарешті щось веселеньке з цієї понурої країни з її безкінечною війною і повсюдною корупцією, комік стає президентом! На порозі 2020-го Володимир Зеленський зовсім не втратив своєї «експортної» привабливості: миролюбний, схильний до компромісів, усміхнений. 


Всередині країни оптимізму менше, про що свідчить соціологія, і не маю сумніву, що наступного року цей тренд збережеться: ті, хто голосував «по приколу», протверезіють і змінять свої електоральні симпатії. Власне, ми це вже побачимо під час призначених на осінь 2020-го місцевих виборів: «Слуга народу» поводитиметься як класична партія влади, озброєна адмінресурсом, чи демонструватиме дива sexy соціал-демократії — ідеології, яку проголосили її лідери. Це стане і випробуванням для громадянського суспільства, яке має нагоду показати себе в тих «бюджетних» перегонах, і роботою над помилками для опозиційних партій, і спробою реваншу для проросійських сил та місцевих мафій. Можливо, градус боротьби тут буде не меншим, ніж під час президентських чи парламентських кампаній.


Торік ми готували «Світ у 2019» в умовах частково оголошеного воєнного стану, цьогоріч — за кілька днів до переговорів у «нормандському форматі». Це часом демотивує: ну як писати прогнози без інформаційних «козирів». Утім, досвід підказує, що надання певним подіям якогось неймовірно доленосного значення — це щось зі сфери езотерики. Порядок денний Росії зрозумілий: схилити Київ до прямого діалогу із сепаратистами. Якщо Зеленський піде на це, то запустить процес капітуляції, в процесі якого він і сам за дуже короткий строк може опинитися «на подвалє». Але впевнений у своїй величі й геніальності, він просто не припускає такої думки. 

 

Читайте також: Емоційна складова


Хоч би якими були домовленості із Заходом та РФ, не можна знімати фокус із безпеки й оборони. Одного разу ми вже поклалися на Будапештський меморандум та оцінили його ефективність. Без потужної дієздатної армії ми приречені на поразки: хай скільки завгодно тріпають крильцями всі новоявлені «голуби миру», альтернативи розбудові війська за натовськими взір­цями й тісній співпраці з Альянсом не існує. Навіть якщо припустити, що обстріли на Донбасі зійдуть нанівець, це ще далеко не привід складати зброю: слід боротися за прохід наших кораблів Керченською протокою, визволення полонених, іти в міжнародні суди й доводити провину Москви. Той, хто сьогодні закликає не дратувати Росію, завтра танцюватиме гопака в шароварах на прийомі в Кремлі. Під дружні оплески.


Треба бути готовим, що у 2020-му ми не будемо в центрі уваги світових лідерів: Макрон будуватиме Європу до Владивостока, Меркель передаватиме справи, а Трамп боротиметься за президентське крісло, уникаючи «країни, де повно жахливих людей». Це об’єктивно так, доведеться змиритись. Але саме зараз слушний час зазирнути всередину країни: довести до логічного завершення реформи медицини, освіти, науки (вичистити врешті радянські рудименти з цієї галузі), пошукати нові культурні центри, а головне — точки економічного зростання. На сировині ми заїдемо у вельми сумне майбутнє під назвою «чергова криза». І на сільське господарство теж краще не покладатися, агробізнес — річ сезонна, може просто не поталанити з урожаєм, що тоді? Урядовцям час шукати надійні драйвери, які зрушать врешті-решт країну, потенціал якої так нахвалюють усі спікери на численних інвестиційних форумах. Нам слід виборювати місце в новітній економіці, змінити нарешті пріоритети з таких дорогих олігархам галузей у бік інноваційного бізнесу. Перейти, зрештою, від «кланової економіки» до справжнього капіталізму. Ринок землі — непоганий шанс, але наразі важко сказати, яким саме він буде. Так само, як і перепис населення: його ніби й запланували на 2020-й, але вже є ідеї замінити якоюсь симуляцією. Коли у влади сім п’ятниць на тижні, таке трапляється. 

 

Читайте також: Важкі симптоми


Однак головне диво може статися влітку. Україна може здобути титул чемпіона Європи з футболу! Після її яскравого виступу на відборі ця мрія вже не здається аж такою нездійсненною. Ми вболіватимемо за нашу збірну, але окрім спорту в імовірній перемозі є ще багато чого. Хороший виступ на чемпіонаті (півфінал, фінал) завжди популяризує країну. Згадаймо хоча б Ісландію у 2016-му: гра збірної ніби наново відкрила світові далекий північний острів із неймовірними краєвидами. Якщо ми будемо помітними у футболі, це автоматично підштовхне туризм, креативні індустрії, культуру, бізнес загалом. Можливо, після політичних, економічних і дипломатичних поразок саме Євро-2020 є шансом для України стати помітною в хорошому сенсі. Тоді головне не проґавити, максимально використати сплеск популярності. Іншої нагоди, принаймні в наступному році, може й не бути.