Єлизавета Гончарова

Обмінний фонд

10 Січня 2020
Маю велику кількість знайомих, що були змушені виїхати та ніколи не повертались додому, бо по той бік лінії фронту внесені в так звані “чорні списки”.

Вже давно не їздять туди навіть у гості різні верстви населення: держслужбовці, правоохоронці, судді, військові, журналісти та члени їхніх родин. І справа навіть не у офіційній забороні: трагічні приклади, коли їх, як заручників, хапали навіть на похороні батьків, для багатьох стали показовими. Звісно, можна запровадити ще більш суворою заборону, пропонувати, наприклад, підписувати письмове попередження про власну відповідальність за своє життя та свободу людини, що їде на окуповану територію чи в Росію. І сподіватися, що військових полонених чи справжніх розвідників, які потраплять у полон на території, що окупована Росією, буде якомога менше, і їх буде легше звільняти або обмінювати. Але...

 

Повертаючись додому, я їду потягом, що вщент наповнений потенційним обмінним фондом для псевдоправоохоронних органів “республік”. За винятком невеликого процента тих, хто, як і я, живуть на звільнених територіях, а ще військових, котрі повертаються з відпусток та відряджень, - всі інші їдуть через КПВВ на територію окуповану. Тому імпровізовані таксисти зазвичай не заморочуються, вигукують переважно одну назву населеного пункту, не уточнюючи, куди потім розтечеться цей потік. Вже там, на межі, людей відсортують по напрямках: система перевезення хоч і не законна, але працює, як годинник. І на цьому етапі пасажири вже зазвичай не говіркі, бо бояться “стукачів”. Ніколи не знаєш, чи не обернеться твій анекдот, вигук чи просто незадоволений погляд, вироком та підвалом.

 

Читайте також: Ціна обміну

 

Але в потязі, де зберігається видимість анонімності, все ще говорять і про це. За ці роки риторика щодо можливості бути затриманим змінювалась, що, звісно, вказує на певні тенденції. На початку анексії переказували один одному випадки, коли люди на окупованих територіях зникали або були вбиті через майно (будинки, автівки, обладнання), але тих, хто перевозив свої нехитрі скарби у сумці в клітинку, це не дуже лякало, Мовляв, у “багатих свої примхи”, хоча такі собі нотки Робін Гуда зустрічались все рідше, по мірі того, як вбивати та грабувати почали звичайні хрущовки, з яких вирізали батареї опалення та знімали пластикові вікна. Потім обговорювали гучні затримки “українських диверсантів”, але тут вже вагонне суспільство ділилось на тих, хто в це принципово не вірив (“то все українське ТБ придумало, щоб нас всі ненавиділи”) та тих, хто вважав, що за прояви принциповості все одно прийдеться платити — від захоплення патріотичністю відчайдухів до констатації того, що вони отримали по заслугах, якщо пішли “проти народу”.

 

Про полонених військових частіш за все говорили, зітхаючи: “Це ж війна, якщо взяв у руки зброю, маєш бути готовим до полону”, звісно, натякаючи, що вони ж ось, не беруть, тому майже в безпеці. Але вже на четвертому році війни майже кожний, з ким довелось їхати поруч, розповідав історії про знайомих або навіть рідних, котрі потрапили “на підвал”. І причин було вже набагато більше, вони ставали прозаїчнішими та майже побутовими: окрім підтримки “неправильної ідеології”, це могли бути й шкідливі звички, й порушення комендантської години, й не бажання платити данину за невеличкий бізнес, і навіть корупційні історії вже в складі нових структур “влади”. Але більшість з цих затримань, про які мої співрозмовники казали “ні за що”, часто дивним чином дуже часто перетворювались на фігурантів політичних статей. Нетверезий молодик, що фотографувався на тлі якоїсь дорогої автівки, ставав диверсантом, що збирає інформацію про структури “республік”, чварна продавчиня на ринку, яка завжди всім незадоволена — пропагандисткою, що підриває довіру до нової влади. До речі, перевізники, як свідчить останній обмін, теж ласий об’єкт для “МГБ”: людину, яка кожного дня перетинає лінії фронту, можна обвинуватити в будь-якому злочині, навіть якщо вона не має жодних політичних вподобань. До речі, Служба безпеки України підтвердила, що має інформацію про використання на окупованій території перевізників, як агентів: “Представники так званого МГБ ЛНР ставлять приватним перевізникам завдання зі збору інформації про громадян, які постійно їздять на підконтрольну Україні територію. Особливо їх цікавлять люди, що отримують соціальні виплати та відвідують державні установи. Осіб із цих списків терористи розглядають як потенційних агентів та диверсантів”. Тому гробове мовчання пасажирів, що їдуть до КПВВ, вже не здається параноєю...

 

Читайте також: В рамках обміну полоненими звільнили чотирьох військових

 

Зараз на неконтрольованій території почались масові затримання людей, що мають українські паспорти та українські номери на автівках. Про це теж шепочуть у вагонах, і кожний другий подумки вже приміряє ці умовні кайдани на себе. І таких приводів, коли українські громадяни на окупованій території ставатимуть заручниками, яких незаконно будуть позбавляти волі, катувати, вбивати — є і буде безліч. Сьогодні одне, завтра — інше. А можна взагалі без причини. І, звісно, держава, як система, яка повинна гарантувати безпеку своїм громадянам, повинна робити все, щоб люди не опинялись в таких жахливих умовах. Але практика обмінів, що зараз існує, на жаль, гра не на нашому полі. Тому що перервати цей процес збільшення “обмінного фонду” можна тільки єдиним способом — звільненням захоплених територій.