Максим Віхров

Праведна істерика

10 Січня 2020
Пожежі, що тривають у Австралії, жахливі і за суттю, і за масштабом, і за наслідками.

Аби це розуміти, не треба бути ані австралійцем, ані екологом — достатньо подивитись фотографії у інтернеті. Якщо видовище згорілих кенгуру та обсмалених коал не крає вам серце, то у вас його напевно і нема. Годі казати про загиблих та постраждалих людей — до співчуття їм спонукає навіть не мораль, а первісна видова солідарність. Словом, глобальну стурбованість я цілком поділяю. Добре, що світ не залишається байдужим і людей турбує не лише Австралія, а стан екосистеми загалом. Але чого я категорично не сприймаю, так це екологічних істерик, котрі, судячи з усього, стануть глобальним трендом нового десятиліття.

 

Самі по собі істерики — гріх не великий, бо жахіття викликають емоції, а емоціям властиво іноді зашкалювати. Але моє дитинство припало на часи, коли емоції вчили стримувати, а істерику, якщо вже вона сталася, якнайшвидше припиняти. Бо впавши в істерику, ти втрачаєш здатність приймати хороші рішення, брати на себе відповідальність. Тобто з суб’єкта ти перетворюєшся на об’єкт, а у критичній ситуації — на чинник ще більшого хаосу. Про плюси та мінуси консервативного виховання поговоримо іншим разом, а тепер повернімося до австралійських пожеж. А точніше, до екологічної істерії, відлуння якої докотилося аж до України. Певна частина екологічно свідомих людей не просто піддалися почуттям, а з усієї сили заповзялися їх збурювати, не особливо перебираючи засобами. Нехай супутниковий знімок палаючого континенту побачить кожен! Хоч то насправді не знімок, а інфографіка НАСА, на якій позначені осередки займання за півроку. Хай усі дізнаються про мільярд загиблих тварин і здригнуться! Хоча австралійські фахівці кажуть про півмільярда — і то не загиблих, але ймовірно постраждалих. “Як смієте ви?!” (“How dare you?”) - стає універсальною відповіддю скептикам.

 

Читайте також: Інформаційний дим від австралійських пожеж

 

Я готовий виправдовувати те, що робиться на емоціях, але мені важко виправдати тих, хто нагнітає паніку свідомо. Логіка останніх загальновідома: раз екосистема у небезпеці, треба якнайшвидше “розбудити людство”. А оскільки ми, як каже Грета Тунберг, стоїмо на порозі масового вимирання, то перебирати засобами нема часу. Словом, благородна мета виправдовує не надто благородні засоби. Така логіка видається мені досить небезпечною, бо керуючись нею можна зайти надто далеко. Скоріш за все, з теперішніх еко-істерик народиться черговий різновид популізму, який і далі руйнуватиме втомлені західні демократії. Правопопулістські сили обіцяють захистити виборців від “мігрантської навали”, лівопопулістські — від “тиранії капіталу”, а екологічні популісти, судячи з усього, відвертатимуть “кліматичний апокаліпсис”. У тому, що про екологію треба дбати, нема жодних сумнівів. Я виріс на Донбасі і знаю, як сильно людина (деяких я можу назвати по іменах) може загидити довкілля. Але з паніки та істерики народжується не усвідомлення проблеми, а нестримне бажання, аби хтось її терміново розв’язав — і заради цього люди готові вручити владу будь-кому, хто виявиться достатньо переконливим.

 

Банальний у своїй очевидності приклад: за такою ж технологією Росія готувала окупацію Донбасу. Ще взимку 2014-го людей залякали “карателями Правого сектору” настільки, що вони погодились бачити на своїх вулицях “козачі патрулі”, на блокпости і барикади, а потім — і на захоплення адмінбудівель і все, що було потім. Бо апокаліптичні картини, які перед ними намалювали, були значно страшніші, ніж повзуча окупація. Бо повторюю: людина в стані істерики — не вже не суб’єкт, а об’єкт, долю якого вирішують інші. На Донбасі цими іншими виявились російські куратори. Звичайно, я далекий від думки, що за екологічним алармізмом стоїть якась глобальна змова у буквальному сенсі цього слова. Скоріш за все, це світовий тренд, яким прагнуть скористатись дуже різні сили — підживлюючи психоз, ми підіграємо якраз найбільш деструктивним із них. Причому деструктивність їхня полягає не стільки в тому, що вони можуть зробити, а в тому, чого не зроблять ніколи. Бо популісти не розв’язують тих проблем, на яких спекулюють — як правило, вони роблять те саме, що і попередники, тільки гірше. Або замість справжніх рішень пропонують народу видимість, шоу, “фішечки”. І я не певен, що саме цього прагнуть екологічно свідомі люди. 

 

Читайте також: Кремнієва долина проти кліматичних змін

 

І наостанок, ще один нюанс. Ухилитись від світових інформаційних трендів ми не можемо, та й навряд чи це потрібно. Але прикро, що іноді під тиском цих трендів деформується наш власний порядок денний. Хочу помилятись, але здається австралійські пожежі стурбували українців сильніше, ніж домашні екологічні проблеми. Вирубка лісів, ядерні могильники поруч з великими містами, техногенне забруднення у промислових регіонах — все це відбувається у нас під боком, у декого — просто за вікнами. Але жодна із цих тем не набувала останнім часом такого розголосу, як палаючий за океаном буш. Нікого ні в чому не звинувачую (бо й сам винуватий), а просто спитаю: може нам просто подобається піддаватись гострим колективним почуттям, а екологія — то просто черговий привід для масового катарисису?