Ріхард Герцінґер

Два боки зла

28 Лютого 2020
Терористичний акт у гессенському місті Ганау, коли расист із психічними розладами вбив дев’ять людей і важко поранив багатьох інших, по-жахливому підкреслює, що найбільшу загрозу для громадського ладу й демократії Федеративної Республіки зараз становить правий екстремізм.

Те, що злочинець безпосередньо не був активним у відповідних радикальних зв’язках, не відіграє жодної ролі. Тим часом уже відомо, що «злочинці-одиночки», які радикалізуються, споживаючи в інтернеті пропаганду ненависті, і вдаються до вбивств із власних мотивів, — відомий шаблон ультраправого терору. Однак гостру загрозу в Німеччині становить і організований тероризм крайніх правих. Лише за кілька днів до нападу в Ганау вдалося ліквідувати неонацистське угруповання, яке планувало напади на політиків і мусульманських громадян та їхні установи.


Реномовані політичні та громадські сили, передовсім серед консерваторів, надто довго недооцінювали чи навіть применшували небезпеку, яку становлять готові до насильства праві екстремісти. На тлі найновішої низки вбивств, серед яких і напад на політика ХДС, ситуація змінилася. На тому, що найбільшу загрозу внутрішній безпеці країни становлять крайні праві, наголошує і християнсько-соціальний міністр внутрішніх справ Горст Зеегофер. У співвідповідальності за такий розвиток подій демократична громадськість справедливо звинувачує правонаціоналістичну АдН. Своїми расистськими та націоналістичними висловлюваннями, які применшують жахи націонал-соціалізму, партія створює атмосферу, у якій ультраправі, готові до насильства злочинці, відчувають підтримку.


Однак негайна мобілізація проти крайніх правих має проблематичний побічний ефект. Партії громадянського центру мають триматися подалі від правого боку політичного спектра, зокрема уникати союзу з АдН. Вони також під тиском, бо мусять відмовитися від своєї «рівновіддаленості» від крайніх правих і лівих та визнати наступницю СЄПН — партію «Ліві» — «нормальною» демократичною партією і неминучим союзником проти неонацизму.Та навіть якщо між прагматичними лівими політиками, як-от дотеперішній (мабуть-таки, і наступний) прем’єр-міністр Тюрингії Бодо Рамелов, та лідерами АдН, як-от Б’єрн Геке (якого за рішенням суду можна називати фашистом), і існує безсумнівна значна різниця, то сама партія «Ліві» далека від того, щоб бути надійною опорою плюралістичної демократії.

 

Наскільки б не було необхідно боротися з правим екстремізмом як актуально найбільшою загрозою свободі та демократії, настільки ж контрпродуктивно поєднувати це з обіленням протилежної сторони


У її рядах юрмляться радикали, які вітають насильницькі акції проти демократичного ладу. Окрім того, партія «Ліві», яка відкидає єдність із Заходом та НАТО, має натомість щонайменше суперечливе ставлення до авторитарних режимів. Значна її частина через «антиімперіалістичну» солідарність підтримує режим Мадуро у Венесуелі. «Ліві» від самого початку відкидали санкції не лише проти путінської Росії, а й проти режиму Асада в Сирії. Апологетична позиція партії стосовно путінського режиму демонструє згоду з АдН, яка також поширює кремлівську пропаганду.
До сьогодні наступниця СЄПН не дистанціювалася і від свого комуністичного минулого. Відмовляючись називати НДР неправовою державою, вона систематично намагається розмити принципову різницю між диктатурою та демократією. Партія «Ліві» не останньою чергою підготувала ґрунт для підйому АдН. Ворожість до гаданої «колонізації» східних федеральних земель Заходом, яку вона роками підживлювала, сьогодні слугує правим екстремістам.


Однак численні коментатори накидають думку, що лівий екстремізм має засадничо «гуманніше» ядро, аніж правий, бо він, на відміну від останнього, обстоює рівність усіх людей. Водночас партія «Ліві» користається поширеним міфом про те, що комунізм з усіма його хибами завжди був «антифашистською» силою. Вони постійно помилково заявляють, що ті, хто вказує на схожість фашистської та комуністичної диктатури, прирівнюють останню до націонал-соціалізму. Однак чому практиковані в Радянському Союзі ще до приходу Гітлера до влади масове знищення і переслідування людей начебто не такі жахливі, бо націонал-соціалістичний режим значно перевищив ці звірства, а Голокост став безпрецедентним геноцидом, пояснення немає.


Вилучають з «антифашистського» міфу й роль комуністів у знищенні Ваймарської демократії. Не НСРПН, а соціал-демократи, яких вони таврували «соціал-фашистами», були для комуністів головним ворогом у завершальній фазі Ваймарської республіки. Окрім того, тоді комуністи раз у раз робили спроби залучити крайніх правих до тактичного союзу проти ненависного «західного імперіалізму», доки цей зв’язок не став 1939 року жахливою тимчасовою реальністю у формі пакту Молотова — Ріббентропа.


Коли в Радянському Союзі зі смертю Сталіна масовий терор став слабнути, в інших комуністичних державах, як-от Китайська Народна Республіка чи Камбоджа, він лише починався. Наскільки б не було необхідно боротися з правим екстремізмом як актуально найбільшою загрозою свободі та демократії, настільки ж контрпродуктивно поєднувати це з обіленням протилежної сторони. Справжня лінія фронту проходить не між «лівими» й «правими», а між захисниками демократичної правової держави та її ворогами всіх кольорів.