Тарас Лютий

Пан Ховайко

7 Квітня 2020
Епохальні події, кажуть, прокрадаються у світ малопомітно та розвиваються неквапливо. Або ж, як повідав колись Ніцше, приходять на голубиних лапках.

Пізніше Гайдеґґер додає: часом вони обертаються неочікуваними речами, бо вибух атомної бомби був закладений іще в поемі Парменіда. Про невловимі деталі вихідних умов, які даються взнаки непередбачуваними наслідками в майбутньому, ми дізнаємося з теорії хаосу. Проте люди настільки захопилися собою, повірили у власну всемогутність і злегковажили життєсвітом, що перетворили його на супермаркет задоволень і експериментів. Їм несила зрозуміти, як численні випробування буття надалі сполучатимуться з самовимогливістю та пошуками домірності.
У 1886 році шотландський літератор Роберт Луїс Стівенсон видає роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», де описує неймовірний винахід, який допоміг оприявити тіньовий вимір людського. Звідти ж дізнаємось, як один із головних героїв дослідник Генрі Джекіл тривалий час провадив подвійне життя. Звісно, він не був лицемірним обивателем. Насправді йому з голови ніяк не йшла думка, що всередині нього, подібно до всякої людини, причаїлося здичавіле примарне начало й суттєво підважувало світлу сторону його особистості. Себто буквально в кожному з нас уживаються дві сутності; й то так, що нелегко назавжди ототожнити себе з якоюсь однією з них. Зовсім непросто взяти й відмовитися від цього гнітючого елементу, хоча він і робить існування нестерпним. Адже у свідомості згадана полярність засіла у вигляді деякої структури-близнюка. І її вже не розірвати. Завдяки моральному стрижневі особа плекає чесноти й контролює себе. Та вряди-годи звідкілясь проривається капосна злостива натура. Позаяк людина здебільшого вміє стримувати себе, негативна складова поступово накопичує силу, а щойно їй пощастить вириватися назовні — відразу ж розкривається в усіх катастрофічних подробицях.

 

Читайте також: Дволикі персонажі ніцшеанства


Ідея відкриття доктора Джекіла полягала в тому, щоб за допомогою випробуваних на собі хімічних препаратів навчитися відокремлювати химеричну частину свого єства, що поставала у вигляді гидотного невеличкого чоловічка. Новоспечений бридкий персонаж виражав дарма що диявольську, але цілком спокійну зловісну глузливість на обличчі. Її важко було вхопити стороннім поглядом через те, що він майже ніколи не дивився в очі співрозмовникові, постійно спочуваючи сором’язливість і ніяковіння. У цій постаті сконцентрувалася добірна квінтесенція огидності та відрази, що її в чистому вигляді зазвичай і не подибаєш. Недарма містер Гайд, а саме так звати л­иходія з роману, силкувався жити приховано (до речі, Hyde видає схожість із словом hide — ховатися). Створюючи цей несимпатичний образ, Стівенсон використовує виразисті епітети: блідий, куций, потворний, неприємно усмішкуватий, з надтріснутим глухим голосом, зухвалий, несамовитий, нестримний тощо. У результаті найгірші вчинки Джекіла враз перекочували до містера Гайда. Вряди-годи він удавався до неподобств, а ті призвели до найтяжчого з них — убивства. На завершення лиха проява переважила й доктор Джекіл більше не зміг повернутися до первісної подоби й був змушений покінчити самогубством.

Наразі байдуже як пояснювати зло — вважати фундаментальною рисою буття чи відхиленням від добра — все одно його не скасувати. Воно прокидається в міріадах форм, а тому наївно стверджувати, буцімто прийдемо до того стану, коли йому буде непереливки


Ця історія викликає явні порівняння із ситуацією сьогодення. Особ­­ливо тепер, коли геть увесь світ потрапив у пастку вірусної пандемії. Існує чимало міркувань щодо того чи є штучною ця пошесть, або ж якась прикра випадкова недбалість спричинилася до швидких темпів її поширення? Але оповідь Стівенсона дозволяє провести ще й таку паралель: не лише окрема людина, усе людство містить у собі прихованого містера Гайда, який тільки й чекає на те, щоб вилізти зі свого потаємного сховку й утнути якесь чергове непомірне злодійство. Захопившись своїми справами у штурмуванні небес, люди продовжують вважати, що запас витривалості та багатств світу воістину невичерпний. У подібній затятій захланності вони не годні зауважити, як випустили на волю джина, якого тепер не запхаєш назад у пляшку.

 

Читайте також: Ніцше і Самотність


Наразі байдуже як пояснювати зло — вважати фундаментальною рисою буття чи відхиленням від добра — все одно його не скасувати. Воно прокидається в міріадах форм, а тому наївно стверджувати, буцімто прийдемо до того стану, коли йому буде непереливки. Людина є істотою, чиї дії супроводжуються викликами. Вірус, який нині повсюдно вирує, — теж різновид такого собі містера Гайда. Ніхто не розуміє звідки й чого чекати на нього, бо він невидимий. Багатоликий пан Ховайко вже не раз з’являвся в минулому, нехай і називався по-іншому. Тому треба затямити: панацеї від нього не діждешся. Щойно його виставиш за двері — він знову лізтиме у вік­но. Це не означає, що потрібно з ним змиритися й продовжувати свою справу, бо для неї відміряно небагато часу — всього лише життя. Останнє дається ніби безцінний подарунок, який потрібно не відпрацьовувати, а проживати так, щоб самому навчатися дарувати життя не тільки собі подібним створінням, а всьому, що нас оточує. Оскільки наше втручання у Всесвіт направду набуло космічного масштабу.