Юрій Макаров

На свободу з чистим тестом

7 Травня 2020
Взагалі-то, якби якось по-дорос­лому ставитися до наслідків послаблення карантину, нас мала б більше непокоїти динаміка пандемії: скільки з нас захворіє, скільки одужає, скільки помре? Або, скажімо, війна: чи активізуються провокації, чи чекати переходу до широкомасштабних бойових дій?

Натомість суспільно-політично стурбована публіка пе­рей­мається хайпом навколо ресторану, до якого біль­шість із нас не може собі дозволити навіть зайти, а також обміном люб’язностями ніж мером Черкас та президентом країни. Хоча де ми з нашими проблемами, а де президент?


Усім зрозуміло від самісінького початку, що заходи з блокування пандемії в Україні не просто були хаотичними, вони взагалі не базувалися на жодних раціональних розрахунках. Що собі робили на самих початках загрози Китай або Іран, аж ніяк не важливо: у них інша логіка. Що собі думали різні демократичні країни, було озвучено відразу: «Ми намагаємося знизити пік захворюваності, щоб медична інфраструктура не захлинулася», або «Ми вважаємо, що має перехворіти певна кількість, набувши імунітет», або «Ми маємо дотягнути до теплого сезону, коли сам перебіг хвороби легший, а вторинні наслідки менш імовірні». Тому одні країни вдавалися до якнайжорсткіших заходів, другі покладалися на дисципліну та інстинкт самозбереження населення, треті в процесі подій міняли тактику. У нас запровадили максимальну ізоляцію просто в порядку мавпування: он у Парижі не можна гуляти без собаки — ну й ми собі впровадимо штраф 17 тисяч.

 

Читайте також: Чаювання у Коростені


Було цілком зрозуміло, що суб’єкти господарювання поводитимуться по-різному в умовах обмеження або, точніше, вбивства їхнього бізнесу. Одні шукали модель існування в онлайні, другі мирилися з неминучим і звільняли працівників або принаймні зрізали їм плату, треті ризикували. Чомусь під високу роздачу потрапив один лише «Епіцентр», хоча всі мережі будівельних гіпермаркетів були відчинені (до речі, згідно з кабмінівською постановою, де йшлося про дозвіл працювати магазинам господарських товарів), тільки деякі відділи сором’язливо були огороджені червоно-білою стрічкою, але під неї можна було пірнути й узяти все, що тобі потрібно, включно з малярною фарбою, — сам купував. Так само «для своїх» працювали й досі працюють деякі кафе, перукарні, магазини тощо. Що ж до пересування «по троє» та «соціальну дистанцію», то це викликало хіба що низку анекдотів, які навряд чи тут можна цитувати.

Те, що відбувається в Україні, — відплив реальної влади з Києва на місця, і я не назвав би це децентралізацією. У нашому конкретному випадку місцева влада має низку додаткових неформальних важелів і користується ними на повну 


Жодної масової паніки, як це спостерігалося під час чорнобильської аварії або на початках у Нових Санжарах, немає і вже не передбачається. Усім тупо набридло берегтися. Тому всі, хто за послаблення, мають підтримку широких народних мас, а всі, хто за збереження, є об’єктом підозрілого скепсису. Особливо «прозвучав» мер славного міста Черкаси, який ще місяць тому наганяв жахів, а тепер так само переконливо посилає центральну владу під три чорти. Кейс Анатолія Бондаренка, як на мене, є ілюстрацією того, які хаотичні, руйнівні за своєю суттю сили вивільняє параліч центральної влади. Незалежно від ставлення кожного з нас до Володимира Олександровича Зеленського як такого, його особистих якостей, компетенцій і підходів до набору команди, зухвалість важко визнати оптимальною інтонацією при звертанні до глави держави.


Знову нагадаю про різницю між постаттю та інституцією. Януковичі, порошенки, зеленські приходять і йдуть, посада залишається. Певна повага до символів має зберігатися за будь-яких обставин і будь-яких персоналій. Те, що відбувається в Україні, — відплив реальної влади з Києва на місця, і я не назвав би це децентралізацією. Сама по собі децентралізація — процес об’єктивний і справедливий за умови чіткого розподілу повноважень. У нашому конкретному випадку місцева влада має низку додаткових неформальних важелів і користується ними на повну. Навіть за наявності чіткої відомчої вертикалі, як у випадку МВС, важко не помітити різницю між modus operandi поліції, припустімо, Одеси та Дніпра. Якщо хочете подробиць, запитайте в Сергія Стерненка.

 

Читайте також: Привілеї вбивають

 

Одна річ — перерозподіл бюджетів між центром та громадами, друга — безконтрольне свавілля регіональних баронів, а саме це нині не перший день загрожує цілій країні від Ужгорода до Харкова. Небезпека не лише в потенційних проявах сепаратизму — навіть якщо йтиметься просто про особливі умови для місцевих мініолігархів та мафії, це означатиме практичну деконструкцію проекту України як унітарної держави. Держава, яка не здатна обслуговувати та захищати своїх громадян, — це вже вирок, далі лише справа часу й конкретних способів заповнення вакууму, а звідки чекати пропозицій, здається, ні для кого не секрет.
Як завжди, запитання: діти, а є хтось із дорослих удома?