Тарас Лютий

Магічний театр самовидця

15 Травня 2020
Літературу пора визнати зустріччю з собою. Але йдеться не про те, що все у світі написано про нас.

Текст — люстро, яке не просто віддзеркалює. Щоб побачити себе в ньому, потрібне зусилля. І найкращим підтвердженням цього є роман Германа Гессе «Степовий вовк». Неабиякою знахідкою стало рішення поєднати відсторонену оповідь і спектакль, що розгортається у свідомості наратора. Гессе вдався до ґудзуватого прийому, розташувавши історії одну в іншій. Лише встигай утямити, хто тут мовить: молодий сусід головного персонажа; протагоніст або невідомий автор брошури про нього; урешті, сам Гессе.


Що ми знаємо про центральну постать роману? Що він відлюдькуватий чужак, дикун, пустельник, заблукалий звір, сповнена самозневаги несмілива нічна істота з недобрими й ворожими намірами, яку не обходить жодна радість світу. Коротко кажучи, Степовий Вовк. Але він небуденна, ба навіть обдарована особистість. Гаррі Галлер, саме так його звати. Збіг перших літер імен свідчить, що Герман Гессе недовго вигадував, як за ним заховатися. І ось цій постаті в її вештаннях містом увижаються (або справді являються) двері з написом над ними: «Магічний театр. Вхід не для всіх. Тільки для божевільних». Що ж, може, й не надто оригінально. Позаяк те, скільки разів у тексті згадано Ніцше, неодмінно наштовхне на думку про спорідненість Степового Вовка із Заратустрою, вчення якого також було «для всіх і ні для кого».

 

Читайте також: У сув’язі поглядів


Проте справжня напруга починається тоді, коли ми дізнаємося про драму Галлера. Змалку він має запальну вдачу. До слова, неврівноважений Гессе підлітком ледь не вкоротив собі віку. Отже, Гаррі має дві натури: людську й вовчу. Вони ніяк не вживаються й безперестанно ворогують. Щойно людське серце сповнитися світлих помислів, вовча іпостась умить шкірить зуби, валує, глузує й гигоче. Нехай би обидва прояви й існували собі поперемінно. Але ні, вони люто ненавидять одна одну. І це ще півбіди. Вряди-годи вовча натура може скривдити інших. А тим аніскільки не хочеться мати справу з вовкулакою, хоч би як добре їм велося з його людським двійником. Але часом людське й вовче напрочуд ладно взаємодіють, підтримують, а то й наснажують свою протилежність. Усе це призводить до цілковитого відособлення й понурого відчуження Галлера. Люди видаються йому ницими, сірими, невиразними. Помалу в його голові рояться думки про самогубство. Правду кажучи, Гессе в період написання роману відчував те саме. Труднощі шлюбного життя й неприйняття соціумом його позиції лунають у книжці неодноразово. Тоді він учащав до психоаналітика через геть розхитаний душевний стан. Чи не тому тема безуму стає неусувною?

Приймаючи однією частиною душі те, що інша долає, Галлерові несила відшукати серединний шлях примирення обох складових. Адже так живе обиватель: уникає крайнощів і боїться порушити цілісність власного Я, бо переконаний: вибух надмірності лише на шкоду розважливості


Приймаючи однією частиною душі те, що інша долає, Галлерові несила відшукати серединний шлях примирення обох складових. Адже так живе обиватель: уникає крайнощів і боїться порушити цілісність власного Я, бо переконаний, що вибух надмірності лише на шкоду розважливості. Та можливий вихід: визнати свою внутрішню опозицію або враз покласти їй край. Проте річ не в протистоянні двох сутностей. Взаємодія обох компонентів породжує силу-силенну істот, вміщених в одній особі. Постаті, що постійно розмножуються, створюють цілу систему полюсів і комбінацій впливу. Проблема зводиться до того, щоби не дати собі розпастися на фрагменти. Але не менший ґандж — утримувати єдність Я силоміць, ніби воно суцільний моноліт. Переходи між окремими одиницями єства засвідчують мистецтво досягати цілісності в несилуваний спосіб. Вдалим у Гессе є порівняння душі з цибулиною з багатьма допасованими оболонками. Ось чому дволикість мусила ставати шляхом до багатоликості.

 

Читайте також: Любов Орфея


Із цією метою Гессе й вибудував роман так, щоб ледь не всі дієвці в ньому були немовби частинами однієї особистості. Припускаю, що таким був задум самотерапії автора, який потрапив у психологічну скруту. Тут є жіноче начало, проявлене на штиб юнґіанської Аніми. Цей образ постає спочатку в подобі по-материнськи доброзичливої власниці помешкання, у якої Гаррі орендує житло. Перегодом на її місці опиняється юна Герміна (жіночий варіант імені Герман). Попри свою протилежність до Галлера, вона згодна стати його офірним дзеркалом, а на додачу ще й учить танцювати: символічної єдності. Далі її подруга Марія відкриває яскраву пристрасно-еротичну сторінку життя нашого відлюдника. Є місце й розмаїтому чоловічому первню: племінник орендодавиці втілює сумніви Галлера-Гессе в самому собі, а знайомий професор — ідейних опонентів. Натомість джазовий саксофоніст Пабло є внутрішнім збудником рішучості й володарем магічного шоу, на яке таки зважується Гаррі. Сенс дійства полягає в тому, щоб показати собі себе: всі-всі свої версії. Одначе загальніша мета цієї акції — навчитися ставитися до себе з високим гумором, без помпезної серйозності, нашарованого страждання, снобістської поважності й замилування власною унікальністю. Твої подоби можуть віддзеркалювати лиш окремі уламки тебе. Тому їх доводиться підносити до повноти. Хоча така пригода не кожному до снаги. Вона скидається на безумство: бо там, де шукаєш Самості, раптом вигулькує Ніхто. А плата за видиво — погибель душі. Та це не остаточна її смерть, а переродження.